Тема 8 історія української філософії

Крізь любов та віру людина пізнає себе

Г. Сковорода

Мета теми вивченення розвитку філософської думки українського народу як цілісної національної філософії, невід’ємної складової частини української культури в річищі загального поступу духовності і культури Європи.

Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних понять: українське бароко, кордоцентризм, ”споріднена праця”, ноосфера.

Особливості українського філософування тісно пов’язані з початками національної культури і національного світобачення і відносяться до початків історії. Саме тут при формуванні моральних норм, магічних способів дії людини на навколишнє середовище, синкретизмі мислення і становленні мови закладаються основні смислові матриці майбутньої національної культури, а особливості солярної символіки задають алгоритм і спрямованість світобачення. В подальшому,безумовно, кожна історична доба вносить до нього свої корективи.

Філософія в Україні розвивалася як невід’ємна частина історичної свідомості українського народу, відображала процеси, що відбувалися в його суспільному житті. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку із суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою.

Тільки фундаментальні риси національного світобачення стають логічним критерієм філософського світосприймання, поступово підносячись до рангу загального і доконечного, загальнолюдського в українській „філософії серця”.

У розвитку української філософії можна виокремити чотири основні періоди, які відзначалися своєрідністю української філософської думки.

Перший період охоплює часи існування Київської Русі (ХІ-ХІVст.).

Процес становлення вітчизняної філософської думки розпочався приблизно з кінця Х століття. Київська Русь цього часу ставала могутньою слов’янською державою. Цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним і визначає формування філософського мислення.

З введенням християнства давньоруська культура отримує можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоана Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арістотеля та інших мислителів. Значне місце у формуванні філософських ідей займала Біблія, твори Святого Письма, твори «отців церкви». Саме християнська філософія першою збудила інтерес до філософської думки на Русі. Характерною рисою філософської думки Київської Русі було «софійне» розуміння філософського знання, де «софія тлумачиться як особистісно-плюралістичне знання. В давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація спрямовується в духовний світ людини. Людина мислилась не просто часткою космосу, природи, а усвідомлювала себе її господарем, її «вінцем».

Другий період (XVI – XVIIІ ст.) пов’язаний із часом козаччини. У розвитку філософської думки починається новий, ранньомодерний етап, характерною особливістю якого була відкритість переважної частини тогочасної філософії для впливу західного Ренесансу, Реформації і контреформації. Важливу роль у піднесенні духовної культури і зокрема філософії наприкінці ХУІ – на початку ХУІІ століття відіграло Острозька академія. Філософська проблематика стосувалась насамперед бачення острожцями проблем Бога і світу, Бога і людини. У 1632 році з ініціативи київського митрополита Петра Могили засновано Києво-Могилянський колегіум, який в подальшому отримав статус академії. Період заснування Києво-Могилянської академії збігається з часом становлення в Україні епохи бароко. Вона спричинила зміщення центру тяжіння української філософії у бік Заходу. У межах барокової схоластики у ХУІІ ст. відбувся синтез досягнень західної філософії з духовною спадщиною княжої доби. Відповідно до характерної для цієї давньоукраїнської культури мислення філософію розуміли як мудрість, а засобом її осягнення вважали релігійний, містичний досвід.

Третій період охоплює XIX – першу третину ХХ ст. і позначений впливом культури романтизму, взаємодією романтичної та просвітницької філософії. Упродовж всього ХІХ століття існувало два основних філософських напрямків: «неофіційний», чи публіцистичний. У філософії цього напрямку ішов напружений пошук самобутності української думки. Але цей напрямок відрізнявся несистемністю. Другий напрямок «офіційний», чи професійно-академічний. Який предметом філософського осмислення робив найактуальніші проблеми духовного життя суспільства та здобутки природничих наук. Представниками професійної філософії в Україні були Харківський університет, Київська духовна академія та університет св. Володимира в Києві.

Четвертий період охоплює ХХ – ХХІ століття, визначався умовами існування України в межах багатонаціональної країни СРСР, а також складним і неоднозначним за соціально-економічними, культурними наслідками життям емігрантів, відірваних від своєї Батьківщини. Вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік того часу, була «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії з єдиними вимогами, єдиними завданнями, цілями і єдиним світоглядом. Склався догматичний розгляд традиційних філософських проблем, а філософія перетворилася на служницю політики і офіційної ідеології.

У розвитку української філософії за радянських часів виокремлюються такі підперіоди: 20-ті роки; період сталінізму (30 - 50-ті роки); кінець 50-х – 80-ті роки; період перебудови; 90-ті роки ХХ століття – початок ХХІ століття період державної незалежності.