Філософія України XV-xviiі ст.

На розвиток філософської думки України XV-XVIIІ ст. вплинули здобутки гуманістичної філософії Західної Європи, реформаційні ідеї, ідеї неоплатонізму (Діонісій Ареопагіт) та енциклопедичні твори Арістотеля, ідеї раннього Просвітництва.

У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. В XVII ст. в Києві засновується Києво-Могилянська академія та розгортається діяльність православних братств.

Основними дослідницькими проблемами цієї доби стають: „Людина – Всесвіт”: устрій світу, шляхи його пізнання, призначення людини у світі, можливість досягнення людиною щастя. Утвердження гуманістичних ідей відбувалося в межах традиційно-релігійного світогляду. До проблемного поля філософії цієї доби входило дослідження суспільно-історичного устрою; неповторність внутрішнього духовного світу людини; протиставлення візантійсько-києворуської культурної традиції західноєвропейській.

Острозькі книжники вважали, що осягнення істини можливе через самопізнання. Вони переконливо обгрунтовували ідею нерозривного зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньму зв’язку людського мислення і буття.

Іван Вишенський (1550 – 1620) як носій Острозької мудрості вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму і увійти у внутрішній духовний зв’язок із вищим буттям. Унаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з істоти, яка прив’язана до земних бажань і пристрастей, на духовну людину.

Іван Вишенський залишив нам 16 творів, з яких найбільш відомими в його часи були: „Извіщение краткое”, „Писаніе до всіх общин, в Лядськой землі живущих”, „Книжка”. На його творчість вплинула Берестейська унія 1596 р., яка викликала до життя бурхливий потік полемічних творів, писаних на захист православ’я. У цій полеміці мислитель зосереджував увагу на загальнофілософських проблемах Бога і світу, Бога й людини. Його позиція була зумовлена ідеями Псевдо-Діонісія Ареопагіта та отців церкви з каппадійської школи – Григорія Нисського, Григорія Назіанзина та Василя Великого.

У розумінні сутності співвідношення Бога й світу І. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально-політичних, які розглядав у контексті осмислення людини та її щастя, людських надій і звершень. Обґрунтовуючи Бога як творця усіх форм буття, Вишенський доводить, що Бог є ідеалом добра, справедливості й найвищих чеснот.

Протистояння між духом і тілом характеризується у І. Вишенського не гармонійністю та злагодженністю, а антагоністиичною протилежністю і взаємовиключеністю, що зумовлює їх непримеренну боротьбу. Тіло – це земне, яке «диявол-миродержець» використовує для зваблення людини, а дух – це небесне, ідеальне, що робить людину благородною, правдивою, врятованою. Боротьба двох світових сил – Бога й диявола, духу й тіла - ведеться повсюди й постійно: у природі, у суспільстві та в душах людей. Стверджуючи суперечливу людську природу, І.Вишенський вирішує проблему тимчасового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з думкою філософа, поєднує в собі тимчасове і вічне. Вічність – невід'ємний атирибут Бога – для духу людського означає або посмертне вічне страждання, або вічне блаженство. Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає співвідношення між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Так, земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб тимчасового, смертного тіла, а не служить вічному безсмертному духові. На людину, земне існування якої є постійним помиранням, й у потойбічному світі чекає вічна загибель. Тому усвідомленним сенсом життя людини має бути безупинне подолання тілесного та злого в ім'я утвердження вічних ідеалів духу.

На думку І.Вишенського, людина не може бути сліпою іграшкою у боротьбі двох сил – тіла й духу. Найважливішою рисою її є „самовласіє” або свобода волі, що зумовлює відповідальність людини за вибір життєвого шляху. В той же час, свобода волі людини не є абсолютною, а обмежується сферою вибору між добром і злом, земним і небесним. На думку мислителя, над свободою волі людини підноситься абсолютне „самовладдя” Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що Він створив у людині і для людини. Свобода волі людини не може бути й свавіллям, оскільки має бути спрямованою на мудре споживання того, що дароване Богом. Відтоді щастям є перемога в земному життя духу над тілом. І здобувається воно праведним життям, міцьною вірою.

Перший вищий навчальний заклад України – Києво-Могилянський колегіум, що згодом став академією – був заснований Петром Могилою у 1632 р. Головне завдання цього закладу полягало у синтезі духовних здобутків православної України й латинського Заходу. Цей синтез відбувався в епоху бароко, яке, сполучаючи релігійний і світський компоненти культури, формуючи цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом, органічно вписувалося в контекст української духовної культури XVII-XVIII ст. із властивою їй на той час перевагою релігійної сфери. Своєрідність епохи бароко виявилася в усіх сферах життя і духовної творчості – літературі, мистецтві, релігії, філософії, освіті тощо, а також на самих творцях цих духовних цінностей. Епоха бароко формувала самих творців, а вони творили культуру цієї епохи.

Типовим представником цієї епохи були професори Києво-Могилянської академії і один з них Феофан Прокопович.

Феофан Прокопович (1677 – 1736) був носієм ідей західно-європейської філософії. Її центральним об'єктом була досконала «героїчна» людина, яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у земному житті ідеал людини. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тієї доби, доробок якої позначився на багатьох напрямках культури й науки.

Навчаючись у європейських університетах, він ознайомився з останніми дросягненнями в галузі філософії і природозавства. На формування світогляду Ф.Прокоповича справили докорінні зрушення у суспільному житті Європи і видатні наукові відкриття кінця XVI - початку XVII ст., а саме: утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Галілеєм, Дж.Бруно і Й.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, мінливість світу, що стверджувалася працями Г.Галілея, Х. Гюйгенса і І.Ньютона.

Ядром учення Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядав як субстанцію, що складається з матерії і форми. При цьому матерія розглядається як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, спираючись на яке він приходить до висновків: по-перше, на відміну від Арістотеля він твердив, що матерія є єдиною й однорідною в усіх природних тілах; по-друге, створена Богом на початку світу матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися.

Хоча мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість та вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричиною й творцем, але істина все ж таки не дається людині заздалегідь, а є процесом набуття і нарощування людством нового знання.

Суттєве місце в творах Прокоповича займає проблема людини й моралі.

Основою історичного поступу, на думку мислителя, є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794).

Спираючись в основному на Біблію, на деякі неоплатонічні теорії Філона (у питаннях тлумачення матерії), отців церкви та німецьких містиків (у вченні про зовнішню та внутрішню людину, глибину людського духу і божества, „іскру” в серці людини – найулюбленішого порівняння німецьких містиків), у своїх філософських та літературних творах він торкався проблем дослідження людини та її існування. / Д.Чижевський Філософія Г. С.Сковороди. – Варшава, 1934./

Наука про людину та її щастя, на думку Г.Сковороди, є найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики, маючи релігійно-філософський характер, тісно пов’язані зі зверненням до Біблії та християнської традиції. Вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, смерть та інші. Міркуючи про них, філософ намагається знайти відповідь на питання: ким є людина? який зміст її життя? які основні аспекти її діяльності?

Г. Сковорода поділяє світ на істинний і тлінний. Він вважав, що розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри не може піднятися до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де закінчаються межі розуму, починається віра.

Принцип „Пізнай себе”, як відомо, належить Сократу. Принципово нового наповнення він набуває у Сковороди. Він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душіі. Більше того, мислитель йде далі й розглядає віру й любов не тільки як підгрунття душі, а й як органічний вияв духовності людини. Самопізнання дає людині ключ до вирішення всіх онтологічних, гносеологічних і морально-етичних проблем.

Сум, туга, нудьга та страх –є антиподами любові та віри і, за словами Г.Сковороди, протилежно діють на людину. Всі вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому запорукою здоров'я душі філософ вважає її радість і кураж.

На основі об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих. Осягаючи себе, ми знаходимо душевний мир і спокій. Щастя легко досягти, якщо йти шляхом любові та віри у своєму серці. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає Сковорода. Ті, хто задовольнився почестями, земним багатством, владою та іншими зовнішніми атрибутами, отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Не в насолоді щастя, твердить філософ, а в чистоті серця, в духовній рівновазі та радості.

Людське щастя, за міркуванням Г. Сковороди, втілюється не тільки в духовних шуканнях та у сердечній радості, а й у втіленні спорідненості праці. Якщо царство Боже всередині нас і здібності людині надаються Богом, то людина повинна прислухатися до свого внутрішнього голосу. Потрібно обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносило б їй внутрішнє задоволення та душевний спокій. Усі заняття хорші лише тоді, коли виконуються відповідно до внутрішньої схильності.

Особливістю філософії Г. Сковороди є поділ світу на два начала: Вічне і тлінне. Так формується уявлення філософа про дві натури: „Тварь”, видима і доступна відчуттям і Бог, невидима і доступна лише інтелектуальному спогляданню. Переважного значення він надає Вічному началу або Богові, який є носієм сутнісних характеристик будь-якого явища й обумовлює існування „Тварі”.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала – у тлінному відображається нетлінне. Думка – є головною точкою, яку Сковорода часто називає серцем. Доки плоть і кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їх злиденності, шлях до істини буде закритим.

Пошук і знаходження істини пов’язаний з прагненням людини зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Таке перетворення дає можливість знайти власне істинне буття.

Мисляча людина, за Г.Сковородою, це мікрокосм зі своїми законами існування, свободою волі і моральністю. Земне буття є для людини головним випробуванням на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Часто буття зовнішньої людини затуляє внутрішню людину. В своєму житті люди віддають перевагу видимому над невидимим. Часто людина припускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній світ, не зворушивши в собі внутрішньої половини, а вживши тільки ті засоби, якими вона користується у зовнішньому світі. Г. Сковорода спрямовує свою філософію на процес очищення від таких помилок, який визначається самопізнанням та богопізнанням. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневим: 1) пізнання себе як самосущого, як самовласного буття; 2) пізнання себе як суспільної істоти; 3) пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Бога. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Так, у творі „Ім’я йому потоп зміїний” вимальовується ідея Г.Сковороди про існування «трьох світів»: 1) макросвіту – вічного, безграничного і всезагального; 2) мікросвіту – людини; 3) символічного – світу „Біблії”, який допомагає людині осягнути єдність всіх світів між собою. За Сковородою, саме біблійні символи відкривають у звичайному людському розумі розум нетлінний. Таким чином, метою Біблії є ушляхетнювання серця людини.

Філософ сам своїм життям продемонстрував можливість здійснення таких перетворень. Г. Сковорода надав приклад існування філософії українського духу як динамічної, оригінальної системи поглядів, ідеалів, любові, вірувань та надій, честі і совісті, гідності та порядності. Його філософія стала пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму .