Постановка проблеми свідомості у філософії

Свідомість – це найбільш загальна категорія філософії, яка співвідноситься з такою ж всезагальною категорією як матерія. Вони виражаються одна через одну в межах основного питання філософії.

Яка ж сутність свідомості? Яке її походження? Це питання таке ж давнє, як і сама філософія. Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Різні філософи в різні епохи по-різному тлумачили свідомість.

В античній філософії ще Геракліт, говорячи про труднощі пізнання, висловлював думку про темну і світлу його сторони, про чуттєве і розумове пізнання.

Демокріт, як і Геракліт, про два роди пізнання. І він першим здійснив спробу створити науку про поняття як форми мислення – логіку.

У Платона знання – це пригадування.

Аристотель першим розробив логіку як науку про правильне мислення, вчення про категорії як мислене відображення дійсності.

Давньогрецька антична філософія тлумачила її як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Але у вченнях представників натурфілософії (Фалеса, Анаксімена, Геракліта), а пізніше у Демокріта, Епікура й Лукреція, душа тлумачилася як породжена матеріальними стихіями. Їй надавалися при цьому деякі характеристики розуму. Сократ поставив питання про необхідність формування понятійного мислення, яке, як він доводив, є пізнанням суперечностей. Разом з тим, Сократ підкреслював функціональність свідомості як добродіяння, коли душа володіє істиною. Платон тлумачив душу як таку, що володіє об’єктивною істиною, а остання носить вічний та незмінний характер і диктує людині певну “лінію поведінки”. В філософії Аристотеля душу не можна розглядати незалежно від тіла, вона є “внутрішньою формою живого тіла” і реалізує його сутність. Аристотель аналізує спроможність душі відчувати, уявляти і мислити.

У середньовічній христіянській філософії свідомість тлумачиться як “душа”, в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму, але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Фома Аквінський обгрунтував можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. Номіналізм і реалізм.

В епоху Відродження Дж. Бруно тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.

У філософії Нового часу більшість філософів виходять з незалежності розуму від віри і наук и від релігії. Свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Вчення Ф.Бекона про ідолів є розвитком вчення про сутність свідомості: свідомість має заблудження, яких треба позбутися. Бекон виділяв три здатності пізнання: пам’ять (на неї спирається історія), уява (яка має важдиве значення для поезії), розсудок (який лежить в основі філософії, математики і природознавства). Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: “немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті”. Гоббс вперше зв’язав мислення і мовлення, а також мову. Достовірне знання можливе лише завдяки мові. Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.

Філософи французького Просвітництва, залишаючись механіцистами в тлумаченні походження свідомості, внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, розглядають свідомість на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості.

В німецькій класичній філософії філософи-ідеалісти обгрунтували свідомість та мислення через універсальні закони і категорії. І. Кант тлумачив розум як апріорну форму мислення, яка дана від народження, тоді як розсудок формується у практичному досвіді. У Гегеля свідомість – це стан саморозвитку абсолютної ідеї. Але не була розкрита соціальна, соціокультурна сутність свідомості. Вульгарний матеріалізм примитивно тлумачив походження мислення: мозок виробляє думку так, як печінка продукує жовч.

Марксистська філософія, використавши теоретичні засади цих ідеалістичних систем і спираючись на дані природознавства і діалектичний метод, виробила діалектико-матеріалістичне вчення про походження свідомості, вивіла матеріалістичні підстави її походження. Свідомість – вторинна, але не тому, що її колись не було, а тому, що вона є продуктом високоорганізованої матерії – людського мозку. Вона не дається від народження, а виробляється людиною в процесі життєдіяльності і буття в культурі, активного засвоєння надбань культури.

Протиставляти матерію і свідомість неможливо. Біологічна форма життя – лише передумова появи свідомості. Свідомість існує реально, але це суб’єктивна реальність. Сутність свідомості – ідеальна, але її джерело матеріальне.

Свідомість – це вища, властива лише суспільній людині функція головного мозку, сутність якої полягає у цілеспрямованому психічному відображенні об’єктивного світу та творчому формуванні ідеальних об’єктів, аналогів яких ще немає в природі. Вона ґрунтується на уяві і фантазії. За фізіологічними властивостями свідомість є рефлекторним процесом. Але вона не зводиться лише до фізіологічної властивості. Основою її виникнення є суспільні процеси: трудова діяльність, різні форми спілкування людей, мовлення, почуття, емоції.