Єдність біологічного і соціального в людині

Людина – істота бінарна, має подвійну природу - є істотою біологічною і є істотою соціальною. Як природна істота , вона належить до біологічного виду Homo Sapiens. Цей вид характеризується рядом видових ознак:

1)тривалість життя;

2) належність до статі;

3)належність до раси;

4)дітородний вік жінки;

5) спадковість – тобто певні вроджені особливості, задатки, але реалізуються які лише в суспільстві.

Унікальність набору генів кожної людини зумовлюють її неповторність, унікальність. А приналежність всіх людей. представників всіх рас, народів до одного виду є біологічною основою рівності всіх людей в правах, які називаються правами людини, тобто правами, які має кожна людина.

Всі задатки людини, особливості закладаються біологічно, але формуються лише в умовах соціуму. Людина має здатність засвоювати мову – але засвоює її тільки в суспільстві. Рука людини пристосована до різноманітної діяльності – але навчаються видам діяльності в суспільстві. Людина є цілісна єдність біологічного і соціального рівнів, єдність інтегральна, яка приводить до формування людської особистості.

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей – біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад - мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини. Залежно від природних задатків, а також соціальних уподобань – політичних, економічних, релігійних, моральних, естетичних, тощо людина формує своє тіло як соціальну сутність.(статуру, здоров’я, свій духовний стан). Тобто людина активно впливає на своє власне становлення як особистості, а не виступає пасивним матеріалом для суспільства. Людина виступає як істота соціальна. Специфічно людським способом ставлення до світу виступає діяльність. Це процес, в ході якого людина творчо перетворюючи природу, робить тим самим себе діяльним суб’єктом, а природу – об’єктом своєї діяльності. Власне матеріально-перетворюючий, предметній діяльності – праці - людина зобов’язана своїм становленням, розвитком людських якостей. Усвідомлення себе як суб’єкта в своїх діях є значимим тому, що в цей момент усвідомлюємо, що це діємо власне ми. Через свою дію усвідомлюємо своє буття, пов’язуємо його з буттям інших людей і буттям світу в цілому .Буття має різні форми, різні шари. Всі вони потенційно доступні людині, а актуалізуються в процесі її діяльності.

Спільне між людиною і твариною - біологічні потреби. Потреби - це особливий стан відкритої системи - тварини, людини , який характеризує суперечність між необхідністю існування і внутрішніми можливостями цієї системи для забезпечення її існування. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина - опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах.) Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу. Процес життєдіяльності – це задоволення і відтворення потреб. Людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові. Саме соціальні потреби і інтереси визначають соціальну сутність людини як соціальної істоти.

- соціальна сутність людини І порядку : людська життєдіяльність, в яких би формах вона не проявлялась, є процесом задоволення, відтворення, породження нових потреб, які здійснюються на основі активного, діяльного відношення людини до умов свого існування. Але таке розуміння сутності людини недостатнє для розкриття специфіки її життєдіяльності, принципово відмінної від життєдіяльності тварин. Тут лишається поза увагою та основа, яка зумовила вихід людини з тваринного світу, весь процес її існування та розвитку – праця.

- соціальна сутність людини ІІ порядку: життєдіяльність людини є безперервний процес задоволення, відтворення та породження нових потреб, якій здійснюється на основі матеріального виробництва, в якому виробництво знарядь праці стає особливою потребою. Людське начало треба вбачати в тому, що саме виробництво і вдосконалення знарядь праці стають особливою соціальною потребою. Праця, як вже підкреслювалось, стає головною умовою буття людини. Це значить, що специфічно людським способом життєдіяльності є матеріальне виробництво. Воно розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності. В процесі матеріального виробництва людина, впливаючи на природу та перетворюючи її, створює світ олюдненої природи. Праця виступає як спосіб створення засобів задоволення потреб і як передумова виникнення нових. Соціальна сутність людини другого порядку здійснюється у діалектиці потреб у знаряддях праці та трудовій діяльності;

- соціальна сутність людини ІІІ порядку – життєдіяльність людини є безперервним процесом задоволення, відтворення та породження нових потреб, які здійснюються в системі суспільних відносин, відтворення яких стає особливою соціальною потребою. Цей рівень сутності людини реалізується у діалектиці потреб у виробництві та відтворенні суспільних відносин і діяльності по їх відтворенню. Матеріальне виробництво люди можуть здійснювати лише спільно, вступаючи у якісно нове, порівняно з тваринним, спілкування між собою і з природою. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди – політичні, економічні, особисті і т.д. Знаряддям спілкування виступає мова як система закодованого знання. Життєдіяльність суспільства являє собою складний процес не лише задоволення потреб, але й відтворення системи суспільних відносин. Причому відтворення цих відносин стає особливою потребою життєдіяльності людини, перетворюється у відносно самостійну сферу діяльності. Різне місце соціальних груп у системі суспільних відносин обумовлюють різну спрямованість їх інтересів і роль у житті суспільства. Інтерес являє собою соціальний феномен, притаманній людині. Зміст інтересу визначається характером і спрямованістю потреб, а також тим, у якій мірі соціальні умови життя забезпечують чи не забезпечують задоволення потреб. Інтерес вимагає постановки певної цілі, мети;

- соціальна сутність людини ІV порядку: життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної, цілеспрямованої діяльності, пов’язаної з пізнанням та перетворенням світу для забезпечення задоволення потреб, процес, у якому відтворення та виробництво нових цілей стають особливою соціальною потребою. Коротко можна сказати, що це - потреба у цілепокладанні. Людина як істота, наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення. Цілепокладання і реалізація цілей набуває значення відносно самостійної сфери життєдіяльності – сфери, яка, з одного боку, є результатом попередньої життєдіяльності, з другого – її передумовою.

- соціальна сутність V порядку: життєдіяльність людини являє собою процес свобідної, творчої, перетворюючої діяльності, спрямованої на оточуючий світ і саму людину для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку і здійснюється в діалектиці потреби у свободі та творчої діяльності по реалізації цієї свободи та її відтворенню. потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби.

Вся історія людства – це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов’язану з свободою відповідальність

.Отже, життєдіяльність людини – це процес свідомої, цілеспрямованої діяльності. У цій діяльності людина піднімається до усвідомлення об’єктивних зв’язків, законів розвитку світу. Сутнісні сили людини її універсальні можливості, здібності,- реалізуються в процесі соціалізації - відмічав Фролов.

П’ять наведених характеристик сутності людини у своїй єдності вказують на визначальні риси людини в процесі її існування, функціонування та розвитку. Виділення і розкриття різних ступенів сутності людини дозволяють більш повно вирішити питання про людське начало. У відповідності саме з таким підходом до розгляду сутності людини людським началом є не просто виробництво знарядь праці, а виникнення людини як цілісної системи, в якій безпосередня її життєдіяльність опосередковується:

• потребою у виробництві знарядь праці та трудовою діяльністю;

• потребою в суспільних відносинах та діяльністю по їх відтворенню;

• потребою в цілях та діяльністю по їх реалізації та відтворенню;

• потребою в свободі та заснованій на ній творчій перетворюючій діяльності.

Діалектична єдність різних ступенів сутності людини дозволяє стверджувати, що виникнення людини – це виникнення якісно нової, відкритої, саморегульованої системи, в якій в інтегрованому вигляді представлений весь попередній розвиток живого. Причому ця інтеграція забезпечила функціонування якісно нової системи життєдіяльності. Якщо тварина пристосовується до умов свого існування, то людина створює ці умови, творчо перетворюючи оточуючу дійсність і саму себе.

Звідси можна зробити загальний висновок: людина є жива істота, життєдіяльність якої являє собою заснований на матеріальному виробництві, здійснюваний у системі суспільних відносин процес свідомого цілеспрямованого, перетворюючого впливу на світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.

Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни „покликання”, „талант” виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистість – „виступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально - культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. ”- визначає І.Т. Фролов. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки в залежності від своїх переконань, інтересів, а не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує її вольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо- вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Ю. Хабермас підкреслює, що людина, щоб стати особистістю, має перейти до відкритого морального керівництва життям. Вона повинна «…відважитись усвідомити свою індивідуальність і свою свободу. Разом з емансипацією з стану оречовлення, через який людина відчуває почуття провини, вона набуває дистанції по відношенню до себе. Індивід виводить себе з анонімно розсіяного, фрагментарного життя і надає власному життю послідовність і прозору ясність. В соціальному вимірі така особистість здатна відповідати за власну поведінку і встановлювати зв’язки з іншими особистостями. В часовому ж вимірі турбота про себе формує свідомість історичності екзистенції, яка здійснюється в межах, одночасно визначених майбутнім і минулим. Власне таким чином особистість, що усвідомила сама себе, розполагає собою як певним, поставленим перед нею завданням, і при цьому цілком може бути, що вона сама обрала його для себе.»

Процес формування особистості – це процес духовної еволюції. Людина в процесі життя, завдяки матеріальній і духовній діяльності, стає єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального. В розвиток «Я» включається цілий світ. Як підкреслювало багато філософів, особливо Г. Сковорода, людина стає «мікрокосмом». Розвиток людини як особистості можливий лише через діалог, творчу комунікацію з природою, іншими людьми, суспільством, культурою людства. Це і є сутність процесу духовної еволюції, саморозвитку людини до рівня особистості в процесі співтворчості з світом. Конкретні шляхи духовною еволюції людини, розвитку особистості в величезній мірі залежать від сенсу життя.