Історичні передумови та культурні чинники формування філософії Відродження

Епоха Відродження (або Ренесансу – за французькою назвою, „Рінашіменто” – за італійською ) є однією з найбільш змістовних епох в історії західноєвропейської філософської культури. Сам термін „Відродження” з’являється в ХУІ ст. в книзі італійського маляра, архітектора, історика мистецтва Джорджо Вазарі, автора відомого „Життєпису найбільш знаменитих живописців, скульпторів та зодчих”(1550) для визначення культурно - історичної епохи, яка прийшла на зміну Середньовіччю.Таку назву одержав час з другої половини ХІІІ – початку ХУІІ ст.

Епоха Відродження була не просто наступним кроком у русі історії, а культурним переворотом, коли змінювались долі не тільки Європи, але й усієї світової історії. Це епоха розквіту мистецтва, зародження гуманізму як світської культури, Реформації, емансіпації філософії і мистецтва від теології, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви.

Першою країною, в якій цей процес розпочався ще в ХІІІ ст., а у ХУ ст. досяг свого розквіту, була Італія. В ХУІ ст. культура Ренесансу набула загальноєвропейського розповсюдження й охопила всі аспекти відношення „людина – світ”, як духовні, так і матеріальні.

Цей культурний стрибок не пов’язаний з якоюсь унікальністю та особливостями європейців, а, мабуть, із тими глибинними змінами, що відбувалися в суспільному житті Європи.

Перш ніж розглядати специфіку філософських ідей цієї епохи, необхідно виокремити ті чинники, які забезпечили та визначили магістральний шлях, яким рухалось Відродження.

По – перше, соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які зберіглися як торгово-ремісничі осередки з часів Римської імперії виникають перші мануфактури, розвивається банківська справа, зароджується капіталістична економіка, формуються торгові центри загальноєвропейського значення.

По всій Європі італійські промислові вироби мали велику славу, особливо сукно, шовк, бавовняні тканини, зброя та скло. Величезне багатство, яке накопичувалось у великих містах-державах, розвиток виробництва змінили обличчя міст і весь образ міського життя. Міста не тільки збільшуються в розмірах, але й перетворюються зовнішньо. Будуються величні громадські споруди, розкішні палаци багачів, які прикрашаються живописом та скульптурами.

Розпочався процес формування нового соціального прошарку – бюргерства.

По– друге, культура міста сприяла формуванню людини нового типу, з її новим відношенням до життя. Створювалась атмосфера, в якій народжувались великі ідеї й величні творіння. Відродження стало епохою пробудження особи. Коли зовнішній феодально-становий тиск ослаб, особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Відбувається переоцінка цінностей – презирство до земного життя змінюється прагненням до земного щастя, визнанням творчих здібностей людини, її розуму та почуттів. Сини купців, торгівців, викладачів, нотаріусів, представників вельможного панства, рідше – діти ремісників та селян, в залежності від своїх здібностей, ставали художниками, архітекторами, скульпторами, лікарями, письменниками. Таким чином поступово формувалася така когорта інтелектуалів, яка одержала назву гуманісти. Найбільш видатні з них ставали вченими і філософами.

Гуманізм став найхарактернішою ознакою Відродження.

Гуманізм ( від лат.humanus – людський, людяний) у широкому розумінні система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію.(Див. Філософський енциклопедичний словник. К.: Абрис, 2002, с.134).

У вузькому значенні термін „гуманізм” означає конкретне і неповторне західноєвропейське духовне явище ХІУ – ХУІ століть, батьківщиною і центром якого була Італія.

Гуманізм як принцип культури Відродження і як суспільний рух базується на антропоцентричній картині світу. В ідеологічній сфері стверджується новий центр – могутня й прекрасна особистість.

По третє – нове світовідчуття, що народжувалось, потребувало світоглядного обґрунтування. Саме таким підґрунтям виступила культура античності. Сама назва Відродження походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Це переконанння підкріплювалося ще й тим, що Італія, як батьківщина Відродженння, географічно й духовно була спадкоємицею римської цивілізації. Античний антропоцентризм, ідеал прекрасної, гармонійно розвиненої людини був особливо близьким європейському гуманізму.

По-четверте – головним видом духовної діяльності в цей період стало мистецтво. Для людей цієї епохи мистецтво було тим, чим в середні віки була релігія, а в Новий час наука і техніка. Недаремно провідною думкою цієї доби є думка про те, що ідеальна людина повинна бути митцем, художником. Саме художній твір здатен найбільш повно, відчутно виразити ідеал гармонійно організованого світу і місця людини в ньому. Це завдання мають виконувати всі види мистецтва, але найбільш повно естетично-художній ідеал, на думку діячів Відродження, можуть втілити просторові види мистецтва (живопис, скульптура, архітектура). Головну роль серед них відводиться живопису. Саме живопис має в своєму арсеналі більше художніх можливостей пізнати та відобразити реальний світ, його красу, багатство й різноманітність.Для реалізації цього завдання художники звертаються до науки. Тісний зв’язок науки і мистецтва – характерна риса ренесансної культури. Художники Відродження розроблюють принципи й відкривають закони прямої лінійної перспективи.Це був час італійського ренесансу, пов’язаний з іменами Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рафаеля, Тіціана та багатьох інших славетних особистостей.

Світогляд нової людини формувався й під впливом філософії.

У філософії епохи Відродження розрізняють два основних етапи:

1. ранній етап – перші прояви нової культури, нового філософського стилю мислення зосереджується в Італії ХІУ – ХУ ст. Головна риса – гуманістична спрямованість;

2. пізній етап – охоплює ХУІ і початок ХУІІ ст. Новий світогляд вже не обмежується кордонами Італії, а охоплює і інші європейські країни, одержуючи назву Північного Відродження. Головною ознакою якого стає філософія природи

Розглядаючи ранній період філософії Відродження слід пам’ятати, що не тільки соціально-економічні передумови сприяли розвитку духовної культури і філософії зокрема. Не менш важливу роль тут відігравала культурна традиція.

На при кінці ХІУ ст. перед загрозою турецької навали з Візантії в Італію стали переїжати філософи, вчені, художники, освічені люди. Рятувалися самі та рятували свої і класичні рукописи. Спілкування двох культур відкрило шлях до збагачення італійських бібліотек грецькими рукописами, знайомству італійців з грецькою філософією та літературою, що стало одним з першорядних стимулів у розвитку ренесансної культури спочатку в Італії, а пізніше в усій Європі. Розширюється коло вивчення античних філософів. Арістотель, який на той час ототожнювався з схоластикою, надовго поступається місцем Платону.

Нова культура, яка створювалася гуманістами потребувала і нової мови. Такою мовою стає італійська. Нею спілкувалася більшість людей і гуманісти зробили свій вагомий внесок в її літературний розвиток.

Тому значення гуманістів треба розглядати не тільки під кутом зору вирішення філософських питань, але й з дослідницькою роботою по вивченню старих текстів. Що дозволяє характеризувати цей культурний рух і як літературний, філологічний.

Епоха Відродження потребувала від філософів не тільки глибинного проникнення та теоретичного обґрунтування своїх ідей, але й доведення їх до певного чуттєвого ідеалу, до естетичного взірця, який не тільки розуміється але й чуттєво переживається. Нові філософські ідеї, теорії, гіпотези пронизані гуманістичним пафосом виражалися в формі поетичного слова, нагадували поему, а мистецтво цього часу наповнювалося глибоким філософським змістом, всебічністю художнього відображення сутності людського буття.

Філософію Відродження і античну філософію поєднували головні критерії: антропоцентричне спрямування, визнання творчих здібностей людини, її розуму, прагнення до земного щастя, пошук основних етичних норм і цінностей, визначення місця людини в світі, важливість принципів моралі і духовних почуттів Добра, Істини та Краси.

Філософію гуманістів відрізняє не сліпе наслідування античним мислителям, а відмова від готових і незмінних істин, вільне осмислення античності. Платон і Арістотель, Цицерон , стоїки і епікурейці – це вже не вища інстанція, а скоріше союзники, які допомагають вирішувати нагальні практичні проблеми сьогодення.

Таким чином, спадковий зв’язок Відродження з античністю є очевидним.

Незважаючи на свій світський та гуманістичний характер, актуалізацію цінностей античності, філософія Відродження безпосередньо була пов’язана і формувалася під впливом культури середньовіччя.

Виникнення гуманістичного світогляду відбувалося в ХІУ ст., коли одночасно завершився процес формування пізньої схоластичної філософії, ознаменований такою подією як канонізація Фоми Аквінського. Його вчення набуло статусу офіційної філософсько-теологічної доктрини римсько-католицької церкви.

Філософія Відродження формувалася саме як заперечення, протест, відмова від середньовічної філософії, її догматизму і схолостики. Заперечувалося все, що стримувало вільний, творчий розвиток людини.Негативним було відношення мислителів-гуманістів до теології – теорії релігії. У багатьох мислителів критичним було відношення до церкви й професійних служителів католицької церкви.

Проте,філософія середньовіччя, яка мала свою довгу історію, міцні традиції, не могла зникнути безслідно. Вона справляла свій вплив на філософію Відродження, хоча цей вплив не завжди усвідомлювався.

Перш за все відмітимо, що заперечення церкви ще не означає заперечення релігії. Ренесансна філософія не була позарелігійною філософією.Філософи Відродження були людьми віруючими, і деякі з них навіть духовними особами католицької церкви. Висувалися ідеї примирення християнства з античністю, лунали заклики повернутися до ідеалів раннього християнства, намагання створити нову, єдину релігію, вільну від національних,етнічних, культових відмінностей.

Поворот до антропоцентризму відбувся як звернення до людини саме внутрішньої, духовної. Акцент робився на земну „божественність” людини, переосмислювалось відношення божественного і людського. В гуманістичному світогляді ці начала не протистоять один одному, а складають єдине ціле.

Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю – здобутком середньовіччя.

Вихідне положення гуманістичного антропоцентризму можна сформулювати як тезу, що існуючий світ прекрасний, досконалий – створений Богом для людини, де людина – вершина божого творіння. На користь людини свідчить незаперечний факт, що саме людина, на відміну від тварини, може проявити себе ні тільки в одній справі, а в різних.

Якщо в релігійно-монотеїстичному світогляді стверджувався примат Бога, а людині відводилося другорядне місце, то гуманісти на перший план висували людину, а потім говорили про Бога.

Нові потреби людини, зростання її творчої активності в усіх сферах життя призвело до світоглядного зближення людини з поняттям Бог. Людина, на думку гуманістів, це „ смертний Бог” який змагається з Всевишнім у творчій діяльності. Бог – творець усього сущого, а людина – творець прекрасного і вишуканого царства матеріальної та духовної культури. Обожнення людини, її наближення до Бога через здатність до творчої діяльності – лейтмотив антропоцентричного світогляду гуманістів.

Так геніальний поетичний твір останнього представника культури середньовіччя і першого культури Відродження Данте Аліг’єрі, самим автором названий „Комедією”, його послідовниками і шанувальниками був перейменований в „Божественну комедію”.

Така думка мала під собою солідне підґрунтя та підтверджувалась на практиці. Достатньо згадати про нові реалії соціального життя та технічні винаходи цієї доби про які ми згадували вище. Та мабуть найяскравішим підтвердженням цієї тези можуть слугувати пам’ятки мистецтва епохи Відродження, які і сьогодні вражають уяву сучасників та викликають почуття захоплення, благоговіння перед висотою та величчю людського духу.

Якщо Данте Аліг’єрі вважається натхненником гуманістів, то загальновизнаним батьком гуманістичного руху був поет і філософ Франческо Петрарка.

Франческо Петрарка (1304 – 1374) – яскрава, найхарактерніша постать раннього етапу італійського гуманізму. Невтомний збирач і дослідник стародавніх літературних та філософських рукописів, пропагандист римської культури. Він натхненно віддається літературній та науковій діяльності, багато мандрує по Італії і Франції, вивчає та осягає життя в усій його складності та різноманітності.

Петрарка залишається віруючим християнином, але при цьому рішуче виступає проти схоластичної вченості, яку вважає непотрібною для людини того часу. В своїх творах він переконливо доводить, що реалії життя, морально-соціальний досвід людства не вписуються в догматичні та формальні схеми схоластики. Своє негативне ставлення до схоластики Петрарка переносить на грецького філософа Арістотеля як головного її натхненника та протиставляє йому філософію Платона як продовжувача лінії мораліста Сократа.

Петрарка підходить до гуманітарних ( про людей і для людей) дисциплін із розуміння їх значення і цінності, яку мало для людства це знання в античну епоху в вихованні людського духу. Як активна людина свого часу, яка глибоко та безпосередньо переживала протиріччя буття, Петрарка бачить призначення філософії в осягненні істинної сутності і природи людини. Мислитель шукає відповіді на питання: заради чого народжена людина, звідки приходить і куди йде, що в цьому світі сприяє щастю людей. В своїх пошуках він звертається до творів Цицерона і Сенеки, Вергілія і інших мислителів античності, особливо „князя філософів” Платона, творчості мислителів раннього християнства, таких як Августин. Він шукає точки дотику християнства з античною філософською культурою, особливо з філософією стоїцизму.

Звернення до спадщини цих мислителів надало можливість ствердити новий стиль філософського мислення, який будувався на засадах морального реформування, духовного оновлення людини і граду земного, встановлення нового образу життя, де найважливішим ідеалом була гуманість.

Людина повинна знайти себе, відкрити для себе свою людську сутність, щоб об’єднатись – людина з людьми. Турбота про батьківщину та любов до ближнього найтіснішим чином пов’язуються в його філософії із внутрішнім самовдосконаленням людини, яке є передумовою всякої плодотворної діяльності на землі.

Ці фундаментальні особливості ранньої гуманістичної філософії були потім підхоплені і іншими гуманістами.

В своїй основі філософський гуманізм був зорієнтований на філософське вчення Платона, яке в антисхоластичній філософії Ренесансу стає символом прогресу, вважалось синтезом всієї філософії минулого.

У становленні нового світогляду, який базувався на відновленні високих античних зразків культури, Платон був об’єктом майже релігійного поклоніння. 1459 р. у Флоренції Козімо Медичі ( некоронований володар міста) засновує Платонівську академію, прообразом якої слугувала древньоафінська академія. Вона стала впливовим гуртком гуманістів, що об’єднував не тільки філософів, але й письменників, діячів мистецтва, політиків, представників духовенства та всіх хто цікавився філософією Платона.

В академії провадилась інтенсивна перекладацька робота, коментувалися перекладені на латинську мову твори Платона і Плотіна, читалися лекції, відбувалися читання і бесіди. Академія стала культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи.

Найбільшого розквіту академія досягла, коли її очолив відомий гуманіст Марсиліо Фічино ( 1422–1495 ). Талановитий перекладач і шанувальник Платона та неоплатонізму. Фічино не тільки переклав на латину Платона, Плотіна, Ямвлиха, Порфірія, Прокла, але й цікавився християнським неоплатонізмом, намагався розвинути і продовжити цю філософську традицію. Його головний твір „Платонівська теологія про безсмертя душі” спрямований проти схоластики. Фічино відстоює ідею самодостатності філософії. Філософія, на думку мислителя, не є служницею теології, вона її „сестра”. Досконалість теології залежить від рівня її філософської зрілості.

Питання про відношення Бога і світу він вирішує з пантеїстичних позицій. Пантеїзм це філософська позиція, згідно з якою Бог і світ є тотожними, такими, що збігаються, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Один з розділів своєї праці „Платонівська теологія про безсмертя душі” він називає „Бог повсюди”. Але його пантеїзм це не натуралістичний пантеїзм, в якому природа відсуває Бога, свого творця. Це протиріччя він вирішує в дусі неоплатонізму. Бог це досконала безтілесна, абсолютна першоєдність знаходиться поза світом. Світ являє собою ієрархію духовності що убуває і тілесності що наростає. Космічна ієрархія немов би занурюється в Бога, випромінення якого пронизують весь світ.

В своїй онтології Фічино переносить акцент з поняття „Бог” на поняття „Світова душа.” Світова душа – це остання повністю безтілесна іпостась, найближча до тілесно-земного світу, який є результатом її випромінювання.

Таким чином мислитель залишається вірним своїм гуманістичним переконанням, що людина і світ в якому розгортається буття людини об’єднані, одухотворені та просвітлені світовою душею. Краса, любов і насолода це космічні принципи, а людина центральна ланка космосу. Світова душа – це по суті своїй, її, людини власна, абсолютизована душа. Саме краса і любов створюють цілісність світу, де Бог і людина зливаються у духовному єднанні .Щоб досягти цього єднання, щоб Бог став сущим у людській душі, людина повинна стати на шлях самовдосконалення. Він поділяє думку Платона, що для законодавців та правителів це шлях освоєння вищої доброчинності – мудрості, вони повинні стати філософами.

Другим видатним представником флорентійського платонізму був Піко делла Мірандола ( 1463 – 1494 ). Яскрава, талановита особистість, він вже в дитячі роки вражав оточуючих своїми ораторськими та поетичними здібностями. Представник князівського роду, Мірандола не марнував час, свої статки та енергію від витрачав на освіту та самовдосконалення. Окрім більшості європейських мов, він вивчив грецьку, древньоєврейську, халдейську та арабську мови. Іспанські інквізитори, що переслідували молодого Мірандолу, стверджували, що такими глибокими знаннями не може оволодіти молода людина. І якщо це сталося, то тут не обійшлося без допомоги диявола. В 1488 р. він оселяється поблизу Флоренції і приймає активну участь у діяльності Академії.

Двома роками раніше Мірандола в Римі видає 900 тез („Про все, що може бути пізнаним”).Ці тези він мав намір захистити на диспуті перед усіма вченими філософами Європи. Але папа оцінює тези як єресь та забороняє диспут. Його головний філософський твір („Про погодження Платона і Арістотеля”) залишився незакінченим.

Ознайомившись з багатьма культурними традиціями, вбачаючи в кожній з них раціональне зерно, мислитель прагнув в одному вченні поєднати, синтезувати християнство і грецьку філософію.І врешті решт його філософські пошуки звелися до двох принципових ідей – натурфілософії та гуманістичного індивідуалізму.

Своїми натурфілософськими ідеями Піко делла Мірандола випередив свій час. Мислитель сформулював низку цікавих ідей. В своїй праці спрямованій проти астрології Піко заперечує будь-яку надприродну дію зірок. Все відбувається згідно природнім силам і принципам, майбутнє закономірно настає, завдяки зв’язку причин і дій. Характер і доля людини визначаються не яким-небудь особливим впливом небесних тіл, а природною необхідністю, яка проявляється в зв’язках природних речей. Єдиними реальними силами неба і зірок є рух, світло та тепло.

Маніфестом гуманістів стала філософсько-поетична промова Піко делла Мірандоли „Про гідність людини”, де він відстоює ідею свободи волі.

Людина, на думку мислителя, це мікрокосм, що поєднує в собі три частини космосу: світ земний, небесний і божественний – надзоряний. Творець ставить людину в центр світу, щоб їй було легше дивитися навколо і бачити все, що її оточує. Людина сама за своєю волею і честю є власним скульптором і творцем. Людина маючи свободу волі може на життєвому шляху впасти до стану тварини, а може піднестися до богоподібної істоти. Філософ приходить до найважливішого висновку, який не втратив своєї актуальності і сьогодні. Тільки людина, єдина з усього світу може розвиватися, рости згідно своїй волі, тільки в людині сховано зародок різноманітного життя. Людина – „fortunae suae ipse faber”, коваль свого щастя.

Невмолима жага знань, прагнення до пізнання і оволодіння природою, самоствердження людської особистості, – характерні риси філософії Піко делла Мірандоли.

Звернення Ренесансу до людини, її культури , її реального життя викликав появу нових соціальних і політичних теорій. Це були нові концепції держави і права, які виходили зовсім з інших передумов, ніж ті на яких будувалась теорія держави в середні віки. Замість однобічного і однозначного релігійного пояснення вони спирались на реалії суспільного життя, на земні, практичні інтереси і потреби людини. У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей.

Саме в цих нових поглядах на суспільний устрій, на роль людини в своєму суспільному житті гуманістичний індивідуалізм приймав свою крайню форму, державного абсолютизму. Центром соціальних теорій стає сильна, централізована держава. Правитель, який має очолити таку державу повинен стати правителем нового типу, абсолютним володарем, деспотом . Він повинен керуватися не релігійними правилами, чи іншими апріорними схемами, а аналізувати реальні факти. Правитель може бути жорстоким, хитрим, грішним, немилосердним. Як державний діяч, правитель повинен користуватися мораллю сили, а не релігійною мораллю. Автором саме таких ідей був флорентієць Н. Макіавеллі.