Історичні й соціокультурні умови становлення філософії Нового часу та Просвітництва

Епоха Нового часу та Просвітництва тривала приблизно з другої половини XVI ст. до початку ХІХ ст. Головною рисою цієї епохи був активний розвиток буржуазних відносин у Західній Європі і поступовий перехід найбільш розвинених країн від феодалізму до капіталізму. Відбуваються кардинальні зміни в усіх сферах суспільного життя. Цехове ремесло замінюється мануфактурою, яка, у свою чергу, поступово створювала умови для переходу до промислового виробництва з використанням машин. Тривала епоха великих географічних відкриттів, що супроводжувались європейською колонізацією земель в Америці, Африці й Азії. Зміни в економіці на інші сфери життя. Виникли нові суспільні класи. Зокрема, колись єдине міщанство стало основою для формування класів буржуа-капіталістів та пролетарів. Власники засобів виробництва: цехові майстри, торгівці й банкіри ставали капіталістами. Вони стрімко збагачувались, і, усвідомлюючи свою силу, намагалися розповсюдити свій вплив не лише на сферу економіки, але й на політику та духовні відносини. У Нідерландах і в Англії в цю епоху перемагають перші буржуазні революції, які супроводжувались проведенням релігійних реформ. У буржуазних країнах набирають оберти процеси секуляризації, тобто Християнську Церкву тут відокремили від держави й залишили за нею лише право опікуватися духовно-релігійною сферою. Якщо вершиною політичної могутності феодалізму було створення абсолютної монархії, то в епоху Нового часу і Просвітництва буржуазія виступала за конституційне обмеження монархії, а найбільш радикальні її кола вимагали прийняття республіканської форми правління.

Однією із специфічних рис епохи Нового часу та Просвітництва було стрімке перетворення науки на відносно самостійну сферу суспільного життя, зростання її авторитету. Наукові досягнення починають широко впроваджуватися в суспільне виробництво, оскільки буржуазія була економічно зацікавлена в підвищенні продуктивності праці. Розвивається та вдосконалюється книгодрукування й інші сфери виробництва. В сільське господарство широко впроваджувалися нові технічні засоби: залізні плуги, вітряні й водяні млини тощо. Це дозволяло виробляти більше продукції, значна частина якої ставала товаром і продавалась на ринку. Також великого значення надавалось дослідженням у сфері педагогіки, оскільки сфера управління державою та виробництво потребували більшої кількості освічених працівників. Саме потреби розвитку науки і освіти зумовили специфіку філософських досліджень цієї епохи. Їх приорітетами стають не умоглядне споглядання Бога (як в епоху Середніх віків), не абстрактний гуманізм (як в епоху Відродження), а вирішення проблем гносеології та методології.

У цей час формуються дві основні течії філософії: емпіризм та раціоналізм, відмінність між якими проглядається, насамперед, у різному тлумаченні пізнавальних здібностей людини. Крім того, у цьому розподілі філософії чітко виявлявся територіальний чинник. Представники острівної філософії (англійці) тяжіли до емпіризму, а представники континентальної філософії (німці, французи та ін.) формували раціоналізму. Лише в пізньому Просвітництві частина французських філософів перейшла на позиції емпіризму.

Основні ідеї представників емпіризму

Поклав початок філософії Нового часу англійський мислитель Френсіс Бекон (1561 — 1626 рр.). Він брав активну участь у політичному житті своєї країни і займав відповідальні адміністративні посади: генерального прокурора, лорда-хранителя Великої печатки, лорда-канцлера та ін. Він рішуче критикував попередню йому церковно-схоластичну філософську традицію за догматизм та надмірну пошану до авторитетів. Ф.Бекон симпатизував матеріалізму, стверджував, що матерія після створення її Богом є вічною. Він займав компромісну позицію щодо ролі розуму та віри у процесі пізнання. Мислитель проголошував, що істини релігії сприймаються через віру (Божествене Откровення), але у своєму буденному житті людина має справу з предметами природи. До природи він пропонував ставиться не як до храма, а як до майстерні, де головним ремісником стає сама людина. Ціллю пізнання природи є не лише її істинне споглядання, а, насамперед, оволодіння її прихованими силами. Ф.Бекон у 1627 р. написав твір „Нова Атлантида”, у якому змалював картину майбутнього людства, яке піднесе свою могутність, оволодівши таємницями буття за допомогою експерементальної науки.

Ф.Бекон одним із перших розробив класифікацію наук, в якій зазначив не лише існуючі у його час галузі знання, але й такі, що ще мали бути розроблені. Він поділив знання на філософію природи і філософію людини. Філософія природи має два аспекти: спекулятивний, змістом якого є пізнання законів буття, та оперативний, який стосується практичного використання філософських знань у пізнанні навколишнього світу. Філософія людини, згідно з Ф.Беконом, теж має два аспекти: антропологічний (коли ми вивчаємо окрему людину, її внутрішній світ та причини її вчинків) і політичний, коли досліджується життя суспільства.

Ф.Бекон розумів пізнання за аналогією з дзеркальним відображенням речей. Якщо поверхня дзеркала буде пошкодженою або нерівною, то адекватного віддзеркалення навколишнього світу не відбудеться. Так само й у свідомості людини істинному пізнанню речей перешкоджають так звані „ідоли” (або „привиди”). Ф.Бекон нараховує чотири основні їх види:

„ідоли роду” — це загальні для усього людського роду помилки, яких ми припускаємось в пізнавальному процесі через обмеженість та недосконалість наших сенсорних органів і розумових здібностей;

„ідоли печери” — це помилки, які роблять окремі люди, через різний рівень освіти, виховання та відмінності у соціальному оточенні;

„ідоли площі (ринку)” — це помилки, які ми робимо, коли неправильно вживаємо слова, оскільки люди часто використовують поняття погано визначені або багатозначні, що робить пізнання неточним;

„ідоли театру” — це схильність людини догматизувати вчення, які своєю зовнішньою досконалістю можуть ввести нас в оману, тут маються на увазі найбільш упливові філософські теорії (у тому числі догматизоване схоластами вчення Арістотеля).

Щоб позбутися цих перешкод у своєму пізнанні, людина повинна вибрати правильний метод. Проте дедуктивний метод, розроблений Арістотелем і вдосконалений схоластами, більше підходить не для відкриття нових істин, а для пояснення та класифікації вже відомих. Нова наука, яка була націлена на пізнання сил природи, потребувала нових методів, насамперед емпіричних. Експеримент та правильна індукція, зазначав Ф.Бекон, — це два крила наукового пізнання: експеримент слугує для виявлення фактів, а індукція — для їх вірного узагальнення. Розробці правильних методів пізнання для оволодіння силами природи була присвячена головна його праця – „Новий органон”. Під „органоном” мається на увазі саме правильний метод і в цьому розумінні він є „новим” у зіставленні з „застарілим” арістотелівським.

Ф.Бекон вважав, що за допомогою лише відчуттів істинних знань отримати неможливо. Справжнє знання виникає в результаті зіставлення фактів та їх раціонального узагальнення. Мислитель заклав основу сучасного розуміння індукції як переходу від одиничного (або часткового) знання до загального. Індукція, на думку Ф.Бекона, полягає у фіксації фактів, їх зіставленні між собою, відкиданні випадкових і несуттєвих фактів, з одночасною фіксацією необхідних та часто повторюваних. Чітке формулювання останніх, з урахуванням умов, за яких вони з’являються, і дає людині знання законів природи. Знаючи ці закони й підкоряючись їм, людина зможе оволодіти природою, стати її справжнім господарем.

Емпіристсько-номіналістську традицію англійської філософії продовжив учень Ф.Бекона - Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.). Він був емпіриком-матеріалістом і вважав, що відчуття у цілому вірно відображають реальну дійсність.

Т.Гоббс вважав себе філософом-натуралістом, особисто знав Г.Галілея й листувався з Р.Декартом. Він проголошував, що філософія для аргументації своїх положень повинна прийняти засади точної науки, в першу чергу механіки. У світі, писав він, панують закони механіки, їх дія поширюєтся на всі сфери живої й неживої природи, включаючи і людину як частину живої природи. Т.Гоббс визнавав, що людина є не лише природним тілом, але й духовною істотою. Проте духовність, на його переконання, є не іманентною (необхідною, невід’ємною) сутністю людини, а лише засобом для створення речей.

Із механістичних позицій він розглядав і пізнавальну діяльність. Згідно з його поглядами, у процесі взаємодії людини з предметами навколишнього світу властивості останніх переносяться органами чуттів до нервів, а ті, у свою чергу, передають їх у мозок, який опрацьовує ці дані й формує уявлення, а потім на їх основі і поняття. Отже пізнання починається з відчуттів, які є або безпосередньо даними (тут і зараз), або є пригадуванням того, що сприймалося раніше. Для кращого збереження таких „пригадувань” люди вигадали знаки мови. Інакше кажучи, слова є знаками, що фіксують дані відчуттів.

Завдяки мові, яка є конвенцією (домовленістю) щодо спільного розуміння значень слів, відбувається акумуляція досвіду окремих індивідів, який через навчання може передаватися від одного покоління людей до інших. Отже, спільне розуміння слів як знаків речей перетворило мову на універсальне та ефективне знаряддя пізнання світу. Проте окрім мови нічого іншого універсального, на думку Т.Гоббса, у світі не існує.

У соціальній філософії Т.Гоббс прославився як один із авторів теорії суспільного договору. У працях: „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковоної і громадянської”, „Про свободу й необхідність” та інших він наголошував, що кожна людина є природженим егоїстом. Відповідно до цього, у своїх вчинках вона керується „природнім законом”, який спонукає її робити те, що сприяє покращенню умов її життя і, навпаки, забороняє їй робити те, що для неї є згубним. Людина своєю діяльністю (насамперед, працею) створює собі власність. Проте егоїзм став причиною ворожнечі між людьми, оскільки більш сильні прагнули отримати якомога більше власності за рахунок слабких. Так виник стан, який Т.Гоббс назвав „війною всіх проти всіх” (лат. bellum omnium contra omnes). Цей стан був настільки нестерпним, що частина людей почала об’єднуватися в асоціації, на основі яких згодом виникла держава. В державі виникла нерівність між людьми, оскільки більшість індивідів частину своїх природних прав та власності передали тим, хто мав верховну владу, отримавши за це більшу безпеку. Отже, держава тлумачиться як результат суспільної угоди між правителями та їх підлеглими.

Ключовою фігурою емпіризму є Джон Локк (1632 – 1704 рр.). Хоча у теорії пізнання він був емпіриком, на його вчення значно вплинув раціоналізм та дуалізм Р.Декарта. Проте теорія вроджених ідей, прихильником якої був Р.Декарт, критикується Д.Локком. У праці „Досвід про людський розум” (1690 р.) Він рішуче заперечив наявність у свідомості людини будь-якого знання, що потрапило туди, обминувши досвід. Мислитель наголошує, що свідомість людини до потрапляння у неї даних відчуттів нагадує „чисту дошку”, на якій саме досвід „пише свої імена”. Тобто немає нічого такого в думці, чого не було б перед тим у відчуттях.

Досвід у Д.Локка виступає у двох формах: зовнішній, під якою мається на увазі чуттєве сприйняття зовнішніх щодо свідомості людини речей та явищ; 2) внутрішній, тобто сприйняття суб’єктом пізнання діяльності власного розуму. Інакше кажучи, зовнішній досвід у Д.Локка — це сукупність відчуттів, а внутрішній — це самоспостереження й самоаналіз суб’єкта пізнання. Ідеї набуті з досвіду (відчуття) ще не є знаннями. Такими вони стають тоді, коли оформлюються розсудковим мисленням у певну систему. Відчуття є лише матеріалом, який обробляє розсудок, тобто інтелект. В інтелекті „прості ідеї” (відчуття) співставляються між собою й порівнюються, аналізуються (виділяються їх властивості) й синтезуються (на основі розуміння окремих властивостей речей складається цілісне уявлення про їх якісні характеристики); далі розсудок проявляє свою здатність до абстрагування (відвертає увагу від несуттєвого у речах, з одночасною концентрацією уваги на головному). Так створюються „складні ідеї”, які, після позначення їх словами мови, перетворюються на поняття. Отже, процес пізнання Д.Локк розумів як сходження ідей від найменш абстактних до найбільш абстрактних. Прикладом такого сходження може бути таке узагальнення понять: „троянда” – „квітка” – „рослина” – „живий організм”.

Д.Локк прийшов до висновку, що у досвіді існують первинні і вторинні якості речей. До первинних він відносить протяжність, форму, вагу і рух. До вторинних — колір, смак, звук. Первинні якості належать самим речам. Людина спроможна зафіксувати їх одразу декількома органами відчуттів (наприклад, одночасно за допомогою зору та дотику). Всі люди однаково сприймають первинні якості речей. Вторинні ж якості є суб’єктивними, вони породжуються в свідомості людини внаслідок впливу предметів на окремі органи відчуттів. Наприклад, ніхто не сумнівається, що звук має певну тональність, але кожна людина її інтерпретує у свій власний спосіб. Тому чиста емпірія є, на думку Д.Лока, найнижчим за рівнем та найменш достовірним знанням. Вищими рівнями знання є демонстративне та інтуїтивне. Лише в інтелектуальній очевидності людина схоплює загальне та суттєве у речах світу.

Велике значення має соціально-політичне вчення Д.Локка. Відправним пунктом його теорії були ідеї Т.Гоббса та Г.Гроція про природжені права людини та про суспільний договір. Проте Д.Локк вважав, що ще до створення громадянського суспільства й держави люди жили, як правило, у мирі й злагоді між собою, а не перебували у стані перманентної взаємної ворожнечі. Перші суспільні об’єднання людей були суто природними: сім’ї та роди, наприклад, клан Авраама. Згодом на їх основі утворилися більш складні громади, у тому числі й держави. На думку Д.Локка, Бог, створивши природу, дав людині все, що їй потрібно для життя. Але за допомогою праці людина спроможна у сотні разів збільшити той продукт, що дає їй природа сама по собі. Отже, праця є головним джерелом отримання власності й багатства. Д.Локк проголошував, що право власності на продукти її праці дароване людині самим Богом і тому ніхто не може позбавити людину власності, яку вона здобула чесною працею. Людей об’єднують у суспільство спільні інтереси, насамперед, прагнення жити заможно й безпечно. Суспільний договір і є такою мовчазною згодою людей підтримувати status quo, підкорятися законам та владі, якщо ті стоять на варті їх інтересів.

Мислитель розробив теорію представницької демократії. Д.Локк відстоював погляд, що джерелом влади є винятково народ. Для того щоб бути ефективною, влада має бути сконцентрованою в руках меншої частини суспільства. Суспільні індивіди делегують частину своїх природних прав своїм представникам (депутатам), а ті, у свою чергу, мають призначати уряд. Найкращими формами правління, на думку Д.Локка, можуть бути парламентська республіка або конституційно обмежена монархія з постійно діючим параламентом. Щоб уникнути спокуси зловживання владою, філософ запропонував розподілити владу на декілька гілок: виконавчу й законодавчу. Виконавча влада проявляє себе як федеральна (загальнодержавна) у відносинах з іншими державами. Монарх або уряд підкорюються законам, які створюють не вони, а законодавці-парламентарі, що обмежує можливі негативні наслідки діяльності виконавчої влади. Слід зазначити, що Д.Локк чітко не виділяв як окрему гілку влади судову, вважаючи суд частиною виконавчої влади. Проте судді, на його думку, мають обиратися (чи призначатися) на дуже значні терміни, що зробить їх менш залежними від уряду.

Представниками ідеалістичного емпіризму були Дж.Берклі та Д.Юм. Джордж Берклі (1685-1753 рр.) народився в Ірландії. Він наголошував, що матерія є лише досить складним і хибним поняттям („фікцією душі”). На його думку, існують лише вічний дух – Бог та різні тимчасові „Я” (індивідуальні духи окремих людей). Сутності духів є принципово непізнаваними. У праці „Трактат про початки людського знання” (1710 р.) Д.Берклі зробив висновок, що існування речей залежить від того, як їх сприймають відчуттями індивідуальні духи.

Він доводив, що об’єктивної основи для загальних понять немає. Наприклад, існують червоний, жовтий, зелений, ще якісь інші кольори, але не може бути „кольору взагалі”. Не можна, вважав він, уявити собі „рух взагалі”, „протяжність взагалі” і т. ін. Коли ми говоримо про рух, то маємо на увазі швидкий рух, повільний або ще якийсь інший рух предметів. Колір, рух, протяжність, форма і т. д. існують тільки тоді, коли ми можемо їх спостерігати в речах. Тобто тоді, коли властивості речей ми сприймаємо безпосередньо. Але якщо вони навіть і існують тут та тепер, то це зовсім не означає, що вони виражають свою об’єктивність. Адже коли ми спостерігаємо за предметом здалеку, він нам видається одним, а зблизька — іншим. Отже, кожна річ, явище або процес є лише низкою суб’єктивних відчуттів. Інакше кажучи, властивості об’єктів світу тотожні з відчуттями тих, хто їх спостерігає.

Оригінальною була концепція істинності Д.Берклі. Критерієм істинності знань у нього є, по-перше, „яскравість” їх сприйняттів; по-друге, їх інтерсуб’єктивність (наявність цих сприйняттів одразу у декількох індивідуальних духів); по-третє, узгодженість ідей між собою. Д.Берклі наголошував, що слід віддавати перевагу тій системі знань, яка є достатньою для вирішення певної проблеми і одночасно більш простою щодо інших конкуруючих з нею систем.

Слід зазначити, що більшість сучасників Д.Берклі не прийняли його філософську позицію. Лише наприкінці XIX століття деякі положення ірландського філософа і, зокрема, теза про те, що знання про світ є комплексом наших відчуттів, стали основою філософії емпіріокритицизму.

Девід Юм (1711 – 1776 рр.) наголошував, що справжня філософія має розпочинатися з дослідження людини. Його головні праці: „Трактат про людську природу” (1740 р.), „Дослідження про людський розум” (1748 р.), „Дослідження засад моралі” (1753 р.) та „Історія Англії” (1762 р.).

Д.Юм вважав, що знання повинні мати практичну спрямованість. Оскільки людина є діяльною істотою, а основою дії є пізнання світу, то слід вияснити як саме людина спроможна пізнавати. Вихідним пунктом гносеології Д.Юма є поняття „враження”. Існує два види вражень, по-перше, ті, які існують у свідомості (враження рефлексії); по-друге, ті, які ми отримуємо у сприйнятті. Життєдіяльність кожної людини підтверджує, що жодна теорія не може витлумачити причин її поведінки. Отже, всі теорії, які виникають внаслідок раціонального мислення, мають обмежену пізнавальну цінність. З цього він зробив висновок, що інстинкти краще, ніж розум, „схоплюють” дійсність. Вони є безпосереднім зосередженням багатьох вражень, тоді як розум намагається виділити те, що суб’єкт вважає найбільш істотним. Враження первинні, а ідеї є їх копіями, сформованими розумом. Враження є джерелом пізнання і підтвердженням істинності тієї чи іншої ідеї. Але вони часто є незбагненними, тому й ідеї, що формуються на їх основі, також є незбагненими. Відповідно, в пізнавальному процесі людина тільки припускає щось, але не може сказати нічого певного про предмети та явища навколишнього світу.

Оскільки в розумі існують лише сприйняття речей, а не самі вони, то безглуздо ставити питання про співвідношення між сприйняттями й об’єктами світу. Згідно з Д.Юмом, мислення людини спроможне лише пов’язувати, переставляти, збільшувати або зменшувати той матеріал, який людина отримує завдяки своїм відчуттям. Зв’язок між ідеями відбувається лише у мисленні і не залежить від речей зовнішнього світу.

Емпіризм сприяв розвитку натурфілософії, типовим представником якої був Ісаак Ньютон (1643 — 1727 рр.) - англійський філософ, фізик і математик, творець теоретичних основ механіки й астрономії. Він відкрив закон всесвітнього тяжіння, розробив (разом із Г.Лейбніцем) диференціальне й інтегральне числення і був автором важливих експериментальних робіт з оптики.

Першою значною науковою роботою І.Ньютона була „Нова теорія світла” (1672 р.), в якій він висловив свої погляди на „тілесність світла” (корпускулярну гіпотезу світла). Ця робота викликала бурхливу полеміку: в ті часи панували хвильові уявлення на природу світла. Відповідаючи на критику своїх опонентів, І.Ньютон сформулював гіпотезу, що поєднала корпускулярні і хвильові уявлення про світло, яку він потім розвинув у творі „Теорія світла і кольорів”, у якому описав також свої досліди з „кільцями Ньютона” і встановив періодичність світлових хвиль. Багаторічні оптичні дослідження І.Ньютона були опубліковані ним у 1704 р. у фундаментальному творі „Оптика”.

Принциповій супротивник необгрунтованих гіпотез, І.Ньютон розпочав „Оптику” словами: „Мій намір у цій книзі - не пояснювати властивості світла гіпотезами, але викласти і довести їх міркуваннями й дослідами”. „Оптика” завершується спеціальним додатком - „Питання”, в якому І.Ньютон висловлює свої погляди на будову речовини, де розвиває розуміння понять „атом” і „молекула”. Вчений приходить до ідеї ієрархічної будови речовини: він припускає, що „частинки тіл” (атоми) розділені проміжками - порожнім простором, а самі атоми складаються з ще більш дрібних частинок, які також розділені порожнім простором, а ті, у свою чергу, теж складаються з ще більш дрібних частинок, аж до остаточно неподільних твердих частинок. І.Ньютон висловив гіпотезу про те, що світло може являти собою сполучення руху матеріальних частинок з поширенням хвиль ефіру.

Вершиною наукової творчості І.Ньютона є його „Початки” („Математічні початки натуральної філософії”), у яких він узагальнив результати, отримані його науковими попередниками - Г.Галілеєм, І.Кеплером, Р.Декартом, Х.Гюйгенсом, Дж.Бореллі, Р.Гуком, Е.Галлеєм та свої власні дослідження. І.Ньютон уперше створив єдину струнку систему земної і небесної механіки, що лягла в основу всієї класичної фізики. В цій роботі містяться визначення вихідних фізичних понять: „кількості матерії”, „маси”, „щільності”, „руху”, „еквівалентного імпульсу” і різних видів сили. Формулюючи поняття „кількості матерії”, І.Ньютон виходив з уявлення, що атоми складаються з єдиної первинної матерії, а щільність він розумів як ступінь заповнення обсягу тіла цією первинною матерією.

І.Ньютон уперше розглянув основний метод опис будь-якого фізичного впливу за посередництвом сили. Визначаючи поняття: „простір” і „часу”, він відокремлював „абсолютний нерухомий простір” від „обмеженого рухомого простору”, називаючи останній „відносним”, а рівномірно поточний „абсолютний (істинний) час” (який також називав „тривалістю”) - від „відносного (удаваного) часу”, що слугував мірою „тривалості”. Ньютонівські формулювання понять часу і простору заклали основу класичної механіки. Це дало йому можливість сформулювати свої знамениті „постулати (закони) руху”: закон інерції, закон пропорційності кількості руху силі і закон рівності дії і протидії. Також він вивів закон збереження кількості руху для замкненої системи. У „Початках” І.Ньютон також досліджував рух тіл і звуку у суцільному середовищі (газі, рідині) і привів результати своїх експериментів з вивчення хитання маятників у повітрі і рідинах. Також він відкрив закони охолодження нагрітого тіла.

Виклавши своє вчення про всесвітнє тяжіння, І.Ньютон зробив висновок, що всі планети і комети притягуються до Сонця, а супутники - до планет із силою, зворотньо пропорційною квадрату відстані та розробив теорію руху небесних тіл. Він довів, що із закону всесвітнього тяжіння випливають і закони І.Кеплера, й найважливіші відхилення від них. Так, він пояснив особливості руху Місяця, явище прецесії і стискування Юпітера, розробив теорію припливів і відпливів, запропонував теорію фігури Землі. Питання про природу тяжіння в часи І.Ньютона зводилося до проблеми взаємодії, тобто наявності чи відсутності матеріального посередника в явищі взаємного тяжіння мас. Не визнаючи пануючих в його часи філософських поглядів на природу тяжіння, І.Ньютон, однак, ухилився від яких-небудь пояснень, вважаючи, що для них немає достатніх науково-теоретичних і дослідних основ.

Отже, у „Початках” було вперше дано загальну схему строгого математичного підходу до вирішення будь-якої конкретної задачі земної чи небесної механіки. Подальше застосування цих методів вимагало, однак, детальної розробки аналітичної механіки. Наступний розвиток фізики виявив обмеженість застосованості механіки І.Ньютона, що призвело до розробки А.Ейнштейном теорії| відносності та М.Планком квантової механіки.

Паралельно з дослідженнями, що закладали фундамент нинішньої наукової (фізико-математичної) традиції, І.Ньютон багато часу віддавав богослов’ю. Його релігійні погляди були близькі до аріанства, що давало привід опонентам І.Ньютона звинувачувати вченого в єресі (віровідступництві). Протягом майже 40 років І.Ньютон писав теологічні роботи, найвідомішими з яких є фундаментальне дослідження історії давніх іудейських царств та коментар на Апокаліпсис Іоанна Богослова.

Природознавство І.Ньютон розумів як опис явищ, тобто був переконаний, що основою пізнання є досвід. На його переконання, лише узагальнення результатів досліджень, отриманих у математиці, механіці, фізиці, астрономії та інших галузях знання надає можливість філософам зробити свої висновки науково значущими. І.Ньютон відокремив власне філософію від природничих наук; сформулював феноменалістичну (описову) теорію науки; поєднав механістичне природознавство з телеологією (розробив фізико-телеологічне доведення існування Бога). Хоча вчений і закликав науковців обережно ставитися до філософських узагальнень („фізик, стережися метафізики”), проте і його власна наукова теорія містила певні філософські припущення. Зокрема він розумів простір як абсолютне, всюди однорідне й незмінне „вмістилище” речей світу, так само й час, на його переконання, повинен мати однакові характеристики у будь-яких місцях простору (така картина світу заперечується сучасною релятивістською фізикою). Проте закон всесвітнього тяжіння та інші закони, відкриті І.Ньютоном, заклали міцну теоретичну основу для розвитку як природничих наук, так і філософії впродовж XVIII — XIX ст.

Універсальність апарату ньютонівської математики та механіки, його здатність пояснити й описати найширше коло явищ природи уплинули на всю сучасну йому науку. Після смерті І.Ньютона виник науково-філософський напрям, який отримав назву ньютоніанства. Найхарактернішою рисою цього напряму була абсолютизація висловлювання І.Ньютона: „гіпотез не вигадую” („hypotheses non fingo”). Послідовники вченого закликали до феноменологічного вивчення явищ та до ігнорування фундаментальних наукових гіпотез. У фізиці основними методами дослідження природи стали побудова адекватних математичних моделей природних процесів та інтенсивне дослідження цих моделей із систематичним залученням усієї потужності нового математичного апарату.