Натурфілософія і нове природознавство Відродження

Сучасником італійських гуманістів був Ніколай Кузанський (1401 - 1464). Народившись в Південній Німеччині в містечку Куза в сім’ї незнатного походження, він одержав освіту, навчаючись у Гайдельберзькому, Падуанському та Кельнському університетах. Окрім гуманітарної освіти Н.Кузанський цікавиться математикою і астрономією. Обирає духовну кар’єру, стає кардиналом католицької церкви, але при цьому залишається активним прибічником гуртка гуманістів, захоплюється цим рухом.

Як ніхто інший, Ніколай Кузанський в своїй діяльності і творах дивним чином поєднав культуру середньовіччя і енергійно наступаючу культуру гуманізму. Конфесійні та адміністративні турботи поєднувалися у Кузанського з активною і напруженою літературною діяльністю.

Філософський світогляд мислителя складався під впливом різних філософських шкіл: неоплатонівської містики і античного атомізму, номіналізму і Каббали. З під його пера вийшли низка філософських трактатів: „Про вчене незнання”, „Апологія вченого незнання”, „Простак” та інш., богословські твори „Про злагоду віри”, „Про втаємниченого Бога”, а також суто наукові праці, наприклад „Про досвід з вагами.”

На відміну від більшості своїх сучасників, італійських філософів- гуманістів,Кузанського цікавили питання математики і природознавства, географії. Він створив першу карту Центральної і Східної Європи, розробив план реформи календаря. Цей інтерес знайшов безпосереднє втілення в його філософській доктрині.

В історії філософської думки Ніколай Кузанський виступає як попередник блискучої плеяди італійських натурфілософів. Як у християнського філософа, в центрі уваги Кузанського Бог, але не стільки сам по собі – нескінченність, недоступна для пізнання – скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Головну проблему свого часу про відношення Бога і світу він вирішує з позицій теоцентризму.Але його позиція дещо інша ніж у мислителів середньовічної теології. „Буття бога в світі є не що інше, як буття світу в ньому” – ця теза засвідчує головну спрямованість філософської думки мислителя як натуралістичний пантеїзм.

Бог це єдиний, безкінечний і всеохоплюючий „абсолютний максимум”. Але „максимум” збігається з „мінімумом”, „ все в усьому”, всесвіт є Бог що чуттєво змінюється. Бог є абсолют і завершеність, а в природі все відносно і не розгорнуто. Якщо схоласти вважали, що мета людського пізнання це досягнення незмінної, раз і назавжди даної „божественної істини”, то Кузанський підкреслював, що процес пізнання означає безконечне вдосконалення людського знання. Пізнання Бога-всесвіту, за думкою філософа, проходить поступово чотири сходинки: чуттєве сприйняття; розсудок, що розділяє протилежності; розум, що їх зіставляє та інтуїцію, яка безпосередньо споглядає збіг протилежностей в нескінченній єдності „максимуму”. Досягнення цієї незрозумілої і недоступної для буденного знання всеосяжної єдності, в якій збігаються безкінечне і конечне, максимум і мінімум, суб’єкт і об’єкт і є продуктом „вченого незнання”. Така точка зору мислителя на пізнання як процес була безперечно прогресивною і революційною, з явно відчутними елементами діалектики. Філософ закликав людину не зупинятись на досягнутому, а рухатись далі і глибше, опановуючи таємниці всесвіту.

В доведенні своєї думки Кузанський спирається на математику. Саме математика на його думку, є однією з найважливіших і вирішальних засобів в процесі пізнання. „Єдність, збіг протилежностей” обґрунтовується та ілюструється філософом за допомогою математики. Коло з безкінечним радіусом перетворюється на пряму, безкінечно великий трикутник зводиться до однієї лінії і т.д. Для Кузанського як ренесансного мислителя, який передбачив народження математичного природознавства, було особливо важливим підкреслити наявність у світі співвідношення міри, числа і ваги. Він вважав, що божественне мистецтво при створенні світу складалося головним чином з геометрії, арифметики, музики. Саме число, стверджував Кузанський, було першим образом речей у розумі творця.

Відродження – епоха великих відкритів у різноманітних сферах людської діяльності.Це час великих географічних відкриттів: 1487 року досягли Мису Доброї Надії, 1492 – відкриття Америки, 1522 – закінчення першої подорожі навколо Землі. Колумб, Магеллан та інші першовідкривачі започаткували еру океанічної цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанічні шляхи.

Взірцевим технічним досягненням епохи було створення І.Гутенбергом друкарського верстату.В цей час була організована перша обсерваторія, перша пошта, створені глобус Бегайна і атлас Меркатора, термометр та телескоп Галілея.

Найбільша наукова подія епохи – публікація у 1543 р. роботи Коперника „Про обертання небесних сфер”.

У ХУІ та на початку ХУІІ ст. на основі видатних природознавчих відкриттів формується нова своєрідна філософія природи.

Нова наука, пробудження інтересу до астрономії, фізики, анатомії, фізіології формуються в єдності з соціально-економічними відносинами. Наука залишає лоно церкви і направляє свої зусилля на пізнання та дослідження властивостей фізичних тіл та форм проявлення сил природи. Розвиток виробництва надав для спостереження велику кількість механічних (ткацтво, годинникове ремесло), хімічних ( металургія, фарбувальне ремесло) і фізичних (окуляри) фактів. Леонардо да Вінчі розробив ряд цінних технічних винаходів. Він працював над розробкою літального апарату, надав ідею парашуту, вдосконалив самопрядку й токарний станок та багато інших винаходів. Розвиток мореплавства стимулює інтерес до астрономії, яка надає можливість точно орієнтуватися в океані.

Шлях формування природничих наук був тернистим, складним і навіть в деяких моментах трагічним. На противагу схоластичному вченню про природу, яке ніколи не переходило межу теоретичних спекуляцій, вчені Відродження на передній план висувають досвід, дослідження природи експериментальним методом. Основним принципом наукового та філософського мислення виступає математика. Досвід та математика – саме це, на думку Леонардо да Вінчі, дві основи для побудови наукової системи.

Нові тенденції в науці одержали своє відображення в творчості геніального італійця Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 ), Ніколая Коперника (1473 – 1543), Іогана Кеплера ( 1571– 1630 ) та Галілео Галілея ( 1564 – 1642).

Ми не маємо можливості перелічити тут все те нове, що відкриває Леонардо да Вінчі в галузі астрономії, геології, анатомії, зупинитися на художній творчості видатного митця, але маємо відмітити його основні світоглядні тенденції як філософа та вченого. Це перш за все рішучість мислителя в ствердженні значення досвіду в пізнанні природи, висування на передній план математики і механіки, єдність теорії і практики, заперечення магіко–містичних вчень.

Революційною подією в історії науки було видання в 1543 р. у Нюрнбергу латинською мовою книги „ Про обертання небесних сфер”, автором якої був фромборський канонік Ніколай Коперник. В цій книзі він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Ця подія стала відправною точкою на шляху звільнення природознавства від монополізму церковного авторитету, який спирався на систему поглядів Аристотеля - Птоломея. Середньовічне релігійне вчення базувалося на геоцентричній системі, згідно якої в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети.

Все своє життя Коперник присвятив розробці геліоцентричної системи світу і тільки на смертному одрі мав змогу взяти в руки свій надрукований твір. Він не поспішав за життя надрукувати свою працю, оскільки побоювався переслідувань зі сторони церкви і побоювання були не даремні. Вже після смерті вченого в 1616 р. його книга була внесена Ватиканом в „Індекс заборонених книг” і залишалась під забороною до 1828 р.

Німецький астроном І.Кеплер математично обґрунтував теорію про закономірність руху планет.

Найбільшою заслугою Галілео Галілея було наочне підтвердження справедливості геліоцентричного підходу Коперника до пояснення будови всесвіту. Це був дійсно революційний переворот у світоглядній позиції людства на світ і на своє місце в цьому світі. Але це відкриття було фатальним для самого мислителя. Галілея переслідувала церква, звинуватила його в єресі і під загрозою тортурів він був змушений відректися від своїх поглядів.

Галілео Галілей не був філософом, але його наукові доробки мали великий вплив на подальший розвиток філософської думки. Найбільшим здобутком вченого було наочне підтвердження вірності геліоцентричного підходу Коперника. Галілей самостійно конструює телескоп, який встановили на куполі Сан-Марко в Венеції і небо явилося перед очима вченого в новому вигляді. Виявилося, що місяць не гладкий диск, а тіло, подібне землі, з своїми морями й горами. Чумацький шлях, який раніше здавався з’єднанням двох небесний півкуль, постав як складна система зірок. У Юпітера відкрили чотири супутники, на сонці побачили плями, були відкриті фази Венери.

Його наукові відкриття виступають світоглядною межею, що розділяє застарілу аристотелівську традицію природознавства від нової, яка почала складатися за часів Відродження. Галілей розвиває нову методологію науки, яка заснована на експериментах та математиці. Мислитель формулює основну ідею: книга природи закрита для нас, але, для того щоб ми мали змогу її прочитати, необхідна математика, бо ця книга написана математичною мовою.

Трагічна постать без якої не може бути цілісною і повною картина пантеїстичної філософії природи і науки епохи Відродження це безперечно Джордано Бруно (1548 – 1600).

У ХУІ ст., часі, коли жив і творив Бруно, процес звільнення від тиску старих цінностей йшов особливо стрімко, охоплюючи ідеологію, літературу, мистецтво, філософію, буденне життя людей і навіть саму церкву. Зміна ціннісних акцентів мала визначальне значення для пробудження активності людської особистості, для перетворення її відношення до себе самої і оточуючого світу. Час потребував людину нового типу – активну, ініціативну, вільну, розсудливу, відповідальну, людину, що здатна перетворювати навколишній світ і саму себе.Саме такою особистістю був Джордано Бруно, мислитель-новатор, впевнений в своїй життєвій позиції, готовий завжди захищати головні ідеї нового світогляду, незважаючи на пануючі в суспільстві авторитети. В своїх творах чи виступах з кафедри, Бруно завжди чітко та аргументовано виносив власну оцінку вченню, яке він розглядав, незалежно від того чи йшла мова про Аристотеля, чи твори теологічного авторитету того часу Фоми Аквінського, чи про роботи забороненого церквою Коперника. Один з його творів носить назву „Про героїчний ентузіазм”, де створюючи образ Героїчного Ентузіаста мислитель пише про самого себе. Героїчний ентузіаст – людина активна, здатна подолати всякі застарілі, закостенілі форми існування. Своїми діями він слугує прикладом для інших, веде за собою людей. Бруно вносить у свою систему пантеїстичну основу. Героїчний ентузіаст, на думку мислителя, виявляє волю Бога, об’єднаного зі світом.

Гуманізм Відродження створює культ творчої індивідуальності, і саме такі індивідуальності створили культуру Відродження. В героїчному житті цієї видатної особистості ідеали і ідеї, думки і пристрасті, вчинки і задуми зливалися в нерозривну цілісність. Новаторство, ентузіазм в науці та філософії невіддільні від високого рівня самосвідомості, від самостійності мислення, від мук творчості і мук сумніву, від впевненості в своєму призначенні, від заперечення авторитаризму, від прийняття самостійних рішень – тобто всього того, що тогочасна догматична церковна свідомість вважала зарозумілою, непомірною гординею, кощунством і богохульством. Ці індивідуальні риси Джордано Бруно складали своєрідний стрижень його особистості. Саме вони стали взірцем, основою нового соціального типу, нового характеру для подальшого прогресивного, демократичного розвитку європейської культури в її боротьбі за свободу й гідність індивіда.

Свобода критичної думки і гідність особистості - це головне, що не пробачив Джордано Бруно суд священної інквізиції, спаливши його живим 17 лютого 1600 р. на вогнищі в Римі на площі Квітів. Пройшов час і вдячні нащадки на місці трагічної загибелі мислителя встановили скульптурний пам’ятник з написом „Від часу який ти передбачив”.

Філософія Бруно продовжує і розвиває традицію італійського гуманізму в дусі флорентійської платонівської Академії. Великий вплив на становлення його філософського світогляду справили вчення Н.Кузанського і Б.Телезіо, астрономічні відкриття Н.Коперника.

В трактатах „Про причину, початок і єдине”, „Про безконечність, всесвіт і світи” розглядаються проблеми безконечності всесвіту, його динамічної єдності і вічності. В центрі уваги мислителя – проблема співвідношення людини( як своєрідного мікрокосму) із Всесвітом (як макрокосмом); пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту, як монадного відображення універсуму. Монадологічний ( грецьк. – одиниця, неподільне) підхід визначає специфіку філософування Бруно. Монада, як самодостатнє просте утворення, мінімально можлива субстація, виступає основною складовою буття. Вона являє собою єдність матеріального й ідеального, об’єктивного й суб’єктивного. Космос – це система ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як „монада монад”, проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху і нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже панує монадологічний принцип „все в усьому”.

Приймаючи геліоцентричну систему Коперника, Бруно розглядає її як одну із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає „Богом в речах”. Він висловлює гіпотетичну думку, що Сонце – не абсолютний, а тільки відносний центр універсуму, саме нашого світу. Більш того, наше Сонце не є єдиним в універсумі. Не тільки наша Земля є звичайною планетою Сонячної системи, але й саме Сонце лише одна з незчисленних зірок. Більш того, творча уява Бруно приводить його до сміливого висновку, що не тільки наше Сонце має супутні планети, але й зірки, як далекі Сонця, також мають своїх супутників. Ця гіпотеза знайшла підтвердження тільки в наш час.

Найбільшу роль для прогресу наукового світогляду відіграло положення його натурфілософії про принципову єдність земного і небесного світів, про незліченність світів в універсумі та їх заселення.

Натуралістичний пантеїзм Бруно знайде своє продовження і розвиток у Спінози, його ідеї підтримають Ляйбніц і Шеллінг.

У другій половині ХУ ст. і впродовж ХУІ ст. гуманістичний рух виходить за межі суто італійського явища і набуває загальноєвропейського масштабу одержуючи назву Північного Відродження.

Унікальність Європи цього періоду полягала у надзвичайній ролі Римської церкви. Церква освячувала феодальний лад, як „наддержава” претендувала на політичне панування, прагнула контролювати духовне життя кожного християнина. Водночас реалії релігійного життя свідчили, що Католицька церква перестала слугувати взірцем побожності та моральності, в її лоні чинилося духовне насилля, процвітали купівля і продаж священицького сану та моральних чеснот, торгівля індульгенціями.

Країни Європи стояли на порозі нової буржуазної епохи, яка вже впевнено „стукала” в двері не тільки економічних відносин, але й політичних, соціальних і релігійно-церковних. Людина Відродження, скинувши внутрішні пута, не хотіла миритися з будь-яким утиском. Ідеї свободи, духовного самовизначення стали світоглядними орієнтирами в становленні нової доби. Епіцентром змін стало прагнення реформувати церкву, як головну перешкоду на шляху вільного росту людської індивідуальності, яка була визначальною рушійною силою у розвитку буржуазних відносин. Протест проти папської сваволі, користолюбства та розпусти духовенства був тісно пов’язаний із загостренням класового протистояння й невдоволення народних мас, що призвело до повстання бідноти і Селянської війни (1524 - 1525). Стрижнем Селянської війни став рух, який одержав назву Реформації . Саме цей рух був формою боротьби селянства та молодої буржуазії проти феодалізму та його основної підпори – церкви. Дух реформації охопив майже всі країни північної Європи, породивши такий напрямок в християнській релігії як протестантизм.

Ідеологами і натхненниками цього руху були М.Лютер (1483 - 1546), Т.Мюнцер (1490 - 1525), У.Цвінглі (1484 - 1531), Ж.Кальвін (1509 - 1564).

Ренесанс і Реформація співпадають у своїй антифеодальній спрямованості, але засоби подолання феодальних суспільних відносин у них різні. Якщо Ренесанс висуває завдання перетворення суспільства шляхом розширення і поглиблення світської освіти, то Реформація залишається в межах середньовічного світу думок людини і саме в цих межах пропонує людині новий, спрощений шлях до Бога.

Реформація згадає ідеали ренесансного гуманізму пізніше, в період розгортання буржуазних революцій, в закликах до свободи, рівності людей від народження, братерства, досконалості суспільства як умови людської реалізації. Однак, в цей період молода буржуазія віддала перевагу не гуманістичному сприйняттю християнства, а протестантизму, що вимагав абсолютного підпорядкування волі віруючого Богові й таким чином підтримувала систему авторитаризму, конче необхідну їй.

Буржуазному світогляду була близька висунута ідеологами протестантизму ідея передвизначеності до спасіння, що заохочувала людину до чесної праці й високої моралі як засобу підтвердження католиком своєї обраності. Праця – це релігійний обов’язок віруючого. В межах протестантської етики формувався тип ділової людини, чий підприємницький дух заклав основи буржуазного світу, забезпечив корінні зміни у житті європейських народів і став важливим чинником подальшого розвитку світової культури.

Нова потужна хвиля філософської творчості виникає в цей період. До неї належали голландський мислитель, теолог, письменник Еразм Роттердамський ( 1466 - 1536), французький філософ, письменник Мішель Монтень ( 1533 - 1592), англійський державний діяч, есеїст Томас Мор (1478 - 1535).

Володіючи не тільки даром філософського мислення, гостротою сприйняття сучасності, небайдужим відношенням до світу але й не аби яким художнім талантом, мислителі в своїх творах досягали сто відсоткового результату. За допомогою філософсько-художнього слова вони викривали і виявляли найпотаємніші сторони людського буття. Навіть сучасному читачеві важко розділити написані ними твори на філософські чи художні. Як ніколи раніше, в літературі виявлялася особистість, індивідуальність письменника, який усвідомлює свою духовну місію і не боїться відповідальності.

Світову славу приніс Еразму Роттердамському сатиричний твір „Похвала глупоті”. Книга універсальна за своїм змістом. В ній сконцентрована ідея цілої епохи через особисте відношення автора до того, що відбувається. Еразм піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдомудрості. Філософ викриває фальшиву мораль духовенства, виявляє парадокси людського життя, де дивним чином поєднуються трагічне та комічне, мудре та дурне. Війни, брехня, забобони породжуються глупотою, яка править цим світом, стверджує Еразм, та водночас вона стимулює людський розум, людську активність, що призводить до розвитку наук та мистецтва. Світовідчуття Еразма Роттердамського ґрунтується на двох тезах: парадоксальна двоїстість усіх явищ буття та згубність будь-якої одержимості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Еразм як теолог і філософ, був зацікавлений в реформуванні застарілих релігійних догм та релігійних відносин. Він відстоював особистісний підхід до Біблії, намагання осягнути її власним розумом, а не приймати на віру сентенції церковних авторитетів. В цьому аспекті його погляди співпадали з поглядами ідеологів Реформації. Але Еразм не поділяв їх намірів створити нову церкву. З осторогою він сприймав соціально-політичні наслідки Реформації, шукаючи шляхи компромісу та примирення. Вірив, що очищення церкви від догматизму можливо без розриву з католицькою традицією. На думку мислителя, гуманізація суспільства та зміни в церковних відносинах можуть бути досягнуті за допомогою освіти під орудою освіченого правителя. Така світоглядна позиція наближувала його до поглядів його друга, автора відомого твору „Утопія” Томаса Мора. Назва твору походить від гри значень двох грецьких слів: ou-topos („ неіснуюче місце”) та eu-topos („гарне місце”). В „Утопії” змальовується ідеальне місто-держава, в якому суспільні та політичні інституції керуються у своїй діяльності нормами розуму.

Утвердження безмежних можливостей людського розуму було найважливішим постулатом ренесансної гуманістичної доктрини. Одначе, в кінці ХУІ ст. європейський гуманізм вступає в нову, складну і важку фазу свого розвитку. Історична реальність не виправдовує очікувань гуманістів. Їх беззастережливе оптимістичне сприйняття життя, не позбавлене долі ідилічних уявлень про досконалу людську природу, поступається місцем більш гіркому і трагічному, але й більш глибокому і тверезому погляду на світ. Найбільш повне своє відображення ця точка зору одержала в „Дослідах” Мішеля де Монтеня.

Найхарактернішою рисою філософських роздумів Монтеня є скептицизм.Але скептицизм Монтеня особливий, який випливав з критичного погляду на життя, не в дусі песимізму, а в дусі любові до життя. Його скептицизм – це засіб запобігти фанатизму, який ніколи не приводив людину до злагоди, добра і любові. Це засіб, який дає людині можливість спиратись на свій власний розум, осягати істину без сліпого підкорення авторитетам. Мислитель рішуче заперечує самозадоволеність, самозаспокоєність та догматизм, відкидає песимістичний агностицизм. Усвідомлення обмеженості свого знання, його неповноти, недосконалості спонукає людину рухатись далі по дорозі пізнання.

Головним учителем для людини, на думку мислителя-гуманіста, є матінка-природа. Людина це частина природи і в своєму житті вона повинна керуватися її законами.

І в житті, і в своїй творчості Монтень завжди був поборником ідеї незалежності і самостійності людської особистості. Його індивідуалізм спрямований проти лицемірства, ханжества, егоїзму, користолюбного відношення до людини, коли інша людина використовувалась як засіб для досягнення своїх цілей. Прогресивними і, сьогодні актуальними, видаються його погляди щодо релігійної терпимості. Ні одна релігія, на його думку, не має переваг перед істиною.

Актуально і сучасно визначає мислитель завдання філософії, яка повинна стати наставницею, окреслювати для людини орієнтири природного, доброчинного життя, а не бути сумою мертвих догм, принципів і авторитарних проповідей.

Основною ознакою філософії Відродження є іі світська, земна спрямованність.Як наука, так і філософія виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями. Виникають нові течії, розширюється коло проблем філософії.Бог поступається своїм місцем людині-творцю та природі.

Творчість позначила всі сторони людського життя, стала духовною суттю епохи Ренесансу.

Таким чином,культура Відродження, як і філософська думка цієї доби, підготували основу нового культурного етапу – філософії Нового часу.