Філософія Просвітництва

Епоха Проствітництва стає ідейним продовженням епохи Нового часу. Її започаткували англійські та французські мислителі. Саме в епоху Проствітництва відбувається ствердження капіталістичних відносин у більшості країн Європи та у Північній Америці. Спільними рисами вчень представників цієї епохи є: 1) рішуча критика феодальних порядків та ідеології Католицької Церкви, прагнення до демократизації усіх сфер суспільного життя, і, відповідно, проголошення необхідності залучення широких мас населення до економічної та політичної діяльності; 2) стрімке становлення системи народної освіти (що й дало назву епосі); 3) швидкий поступальний розвиток науки й техніки, який уплинув на прискорення інших процесів суспільного життя й зумовив оптимістичні очікування від майбутнього у суспільній свідомості, а також віру у нескінченний прогрес розуму й пізнання.

Якщо в Англії домінували емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників французького Просвітництва надавали перевагу раціоналізму й при вирішенні проблем суспільного життя проголосили розум вищою інстанцією. Більшість мислителів цієї епохи були деїстами-вільнодумцями і вважали Християнську Церкву одним із головних факторів, які гальмують суспільний прогрес. Іншими гальмівними чинниками називались абсолютна влада монарха та феодальні відносини. Відповідно, найбільш радикальні мислителі закликали до проведення соціальної революції, яка б ліквідувала ці перепони на шляху суспільного прогресу. Наприкінці ХVІІІ століття впливовими стають ідеї механістичного матеріалізму.

Вершиною епохи Просвітництва у Франції стала перемога Великої Французської революції (1789 р.), яка проходила під гаслами ствердження свободи, рівності й братерства.

До французських просвітників належав Вольтер (1694 - 1778 рр.). Його справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе. У 1726 — 1729 роках він жив у Англії, де захопився ідеями преставників англійського Просвітництва. Після повернення до Франції Вольтер активно й плідно працює в галузях філософії і літератури (драматургії, поезії та публіцистики). Він активно пропагував ідеали Просвітництва у Франції, що принесло йому славу й авторитет серед прогресивних мислителів. Але внаслідок переслідувань з боку влади він був змушений у 1750 р. емігрувати спочатку до Прусії, а потім до Швейцарії, звідки до кінця свого життя продовжував взаємодіяти з лібералами усієї Європи.

Головним завданням своєї філософії Вольтер вважав критику ортодоксальних форм релігії, насамперед, католицизму. Він виступав проти засилля католицької церкви в усіх сферах суспільного життя та вимагав секуляризації церкви. Усі суспільні нещастя, на його думку, мають своїм джерелом релігійний фанатизм та забобони. Вольтер був прихильником раціональних форм релігії. Перебуваючи на позиціях деїзму, він вважав Бога „законодавцем природи”, „першопоштовхом у розвитку світу та гарантом його єдності”. Без релігії суспільство перетвориться на некерований натовп. Тому він писав, що якби „не було Бога, то Його слід було б вигадати”. Між раціональними формами релігії і наукою, на думку Вольтера, немає ніяких антагонізмів. І раціоналізована релігія, і наука проникають у сутність предметів та явищ світу тільки їм притаманними способами. Важливо, щоб вони не перешкоджали одна одній. Вольтер знайшов практичне застосування найважливішому гаслу Просвітництва: „Розум, природа, людство!”. Розум він протиставив невігластву, природу - вірі в надприродні сили, людство - релігійно-етичним нормам феодалізму. Якщо мораль, релігія і право будуть спиратися на розум, то можна без усяких застережень твердити, що вони матимуть істинний характер.

Критикуючи феодальні відносини у Франції, Вольтер спирався на власне розуміння законів природного права. Ці закони, стверджував він, є законами самого розуму. Завдяки їм суспільство зможе функціонувати гармонійно. Ці погляди він намагався довести у працях „Філософський словник”, „Метафізичний трактат”, „Неосвічений філософ” та ін. Найкращим політичним устроєм Вольтер вважав республіку, але висловлював симпатії й до монархічного управління. При цьому застерігав, що державою має керувати прогресивний монарх, який зможе швидко провести реформи в усіх сферах суспільного життя. Він навіть написав спеціальну роботу „Історія Російської імперії за Петра І”, де в особі російського імператора втілив своє бачення мудрого правителя.

Другим видатним представником французського Просвітництва був Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.). Його основними працями є: „Про дух законів” та „Персидські листи”. Ш.Л.Монтеск’є був деїстом, наголошував, що природа є матеріальною, але у своєму розвитку вона керується законами, наданими їй Богом. У природі за зовнішніми випадковостями прихована справжня сутність речей, яку людина спроможна пізнати завдяки своєму розуму. Головну увагу приділив аналізу суспільних явищ. Основою розвитку суспільства, на його переконання, є географічні чинники (клімат, розмір території, близькість до моря і т. ін.), традиції та звичаї. Всі ці чинники тісно переплетені між собою і створюють те, що він називає „духом народу”. Наприклад, великий розмір території держави ускладнює проблему керування, що, у свою чергу, часто призводить до деспотії. Ш.Л.Монтеск’є зробив внесок до теорій суспільного договору та розподілу влади. Саме він проголосив необхідність розподілу влади на три гілки: на законодавчу, виконавчу та судову.

Справу Вольтера і Ш.Л.Монтеск’є підхопили французькі енциклопедисти: Д.Дідро, Ж.Ламетрі, Е.Д’аламбер, Ж.-Ж.Руссо, К.А.Гельвецій, П.Гольбах та ін. Ці мислителі об’єдналися навколо „Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” — праці, яка публікувалася впродовж майже тридцяти років (1751-1780). Серед енциклопедистів можна було зустріти людей різних філософських і політичних напрямів: раціоналістів, сенсуалістів і матеріалістів, конституційних монархістів та республіканців. Спільним для них було те, що своїми попередниками вони визнавали Ф.Бекона і Р.Декарта. Як і Р.Декарт, вони високо підносили науку й філософію серед духовних цінностей. Разом з тим, заперечували його вимогу приводити все знання до строгої системи, наголошуючи, що всю багатоманітність світу неможливо раціоналізувати. Слідом за Ф.Беконом енциклопедисти наполягали на тому, що знання мають динамічний та історичний характер. Енциклопедисти прийшли до висновку, що найбільш плідною й ефективною є робота колективу вчених. Вони віддавали перевагу „практичному розумові”, тобто тим ідеям, які можна було безпосередньо втілити в життя. На їх перконання, необхідною запорукою позитивних духовних змін у житті суспільства є піднесення рівня його загальної освіченості. Вихідними принципами більшості енциклопедистів були атеїзм, натуралізм та матеріалізм.

Душею енциклопедистів був Дені Дідро (1713—1784 рр.) — філософ, письменник, критик та вчений. Він вважав, що основою всього сущого є матеріальна природа. Бог не може існувати тому, що його немає в природі. В ній діють внутрішньо притаманні їй сили, які, стикаючись та відштовхуючись, створюють інші предмети і явища. Якщо суспільство відходить від природи й починає створювати свої закони, то воно негайно опиняється в зоні зла і нещасть. Так звані закони суспільства сприяли створенню бідності для одних і надмірних багатств для інших, суспільної ієрархії й тиранії, хибної релігії і фальшивої моралі.

Сучасна йому спекулятивна філософія, на думку Д.Дідро, не має ніякої цінності. Своїми догматичними положеннями вона лише гальмує розвиток природничих наук. Справа філософії - чекати, що нового відкриють природничі науки. Тільки тоді вона має право узагальнити їх результати та додати щось від себе. Але філософія повинна виразити це у такий спосіб, щоб дати простір для нових досліджень, а не замикати двері до нових знань. Науки, які не вивчають природу, для Д.Дідро є не науками, а химерами. Він проголосив, що етика, мистецтво, право і т. ін. тільки тоді мають цінність, коли спираються на закони природи.

Лікар і філософ Жул’єн Офре де Ламетрі (1709 - 1751 рр.) всі процеси навколишнього світу розглядав кріз призму законів матеріальної природи. У працях „Людина-машина”, „Система Епікура” та інших французський мислитель намагався довести, що між різними формами матерії (до них він відносив не лише неорганічний, але й рослинний, тваринний світ і саму людину) немає жодних якісних відмінностей. Тим самим Ж.Ламетрі відновлював біологічне розуміння душі, яке було притаманне окремим напрямам античної філософії, зокрема, стоїкам. Функцією душі, вважав він, є оживлення і рух тіла. Душа є окремим видом матерії, вона, як і все інше, є матеріальною субстанцією і виявляється в найменших частинках органічного світу. Свої погляди філософ доводив експериментально. Він демонстрував, що вийняті з тіла серця тварин працюють ще певний час автономно, відрубані м’язи активно реагують на механічні подразники і т. ін. Отже, робить висновок Ж.Ламетрі, навіть найменша частинка органічної матерії має, окрім загальних, ше й автономні психічні властивості.

Слідом за Р.Декартом, який порівнював тварин з машинами, Ж.Ламетрі вже не тільки тварин, але й людей порівнює з ними. Людино-машину від тварино-машини відрізняє більша досконалість та використання мови. В онтологічному плані всі живі істоти є матерією, якій притаманні властивості машини.

Схожих поглядів дотримувалися такі видатні філософи-матеріалісти епохи Просвітництва, як Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771 рр.) та Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789 рр.). У працях „Про розум”, „Про людину, її розумові здібності й виховання” та інших К.А.Гельвецій проголошував, що природа є матеріальною, існує вічно і має підставу для розвитку у самій собі. Все в природі перебуває в русі, переходить з одного стану в інші. Матерія на певному етапі свого розвитку набуває здатності відчувати та відображати інші предмети. Це, у свою чергу, призводить до виникнення свідомості. Людина є природною істотою, наділеною відчуттями, свідомістю та пристастями. Основою діяльності людей є себелюбство та прагнення до самозбереження. Саме з цього прагнення та страху перед смертю виникає релігія, яка стає основою всіх людських оман. Люди мають однакові природжені здібності, а причиною суспільної нерівності є відмінності у вихованні та в умовах життя.

К.А.Гельвецій проголошував необхідність боротьби проти суспільної нерівності і феодальних порядків. Його вчення розвинув П.А.Гольбах, який за походженням був німецьким бароном. У своїх основних працях: „Система природи, або про закони світу фізичного і духовного”, „Кишенькове богослов’я” та інших він розглядав структуру матеріального світу. У праці „Система природи” він визначив матерію як „усе те, що впливає на наші відчуття”. Все в природі є взаємопов’язаним, і все в ній відбувається згідно з її власними законами. Людина є природною істотою та егоїстом. Вона прагне, насамперед, задоволення своїх фізичних потреб. П.А.Гольбах критикував католицьку церкву та феодальний суспільний устрій.

Філософом, який намагався надати „Енциклопедії” сенсуалістичного спрямування, був Ет’єн Бонно де Конділ’як (1715 - 1780 рр.). Він навчався у Сорбонні, де отримав сан аббата. Але Е.Конділ’яка цікавила не теологія, а філософія. Він зблизився з Д.Дідро і Ж.-Ж.Руссо, відвідував зібрання літераторів та брав активну участь у політичних диспутах, які часто проводилися тоді у світських салонах французької аристократії.

У роботі „Досліди про походження, людських знань” Е.Конділ’як заявив про себе як про прихильника Д.Локка. Він доводив, що в основі пізнання лежить чуттєвий досвід, систематизований рефлексією. Відчуття охоплюють тільки те, що лежить зовні, у той час як рефлексія через зовнішнє проникає в сутність досліджуваного. В 1754 р. Е.Конділ’як публікує працю „Трактат про відчуття”, в якій повністю відходить від емпіризму Д.Локка і стає на позиції радикального сенсуалізму. Він стверджує, що відчуття є єдиним джерелом не тільки всього того, що міститься в нашій свідомості, але й наші міркування є лише дещо модифікованими відчуттями. Наприклад, ми відчуваємо запах квітів, бачимо їх колір, але не сприймаємо самі по собі квіти. Отже, ми знаємо наші враження, але не речі. Наші поняття, вважав він, є загальними знаками речей, а наші відчуття - їх суб’єктивними знаками.

Ще одним представником французського Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.). Він народився в Женеві в родині годинникаря. Світове визнання йому приніс твір „Міркування про науки і мистецтво”, який він написав на конкурс, оголошений Діжонською академією на тему: „Чи сприяє відродження наук і мистецтв покращенню моралі?”. У ньому він на це питання відповідає негативно. Розвиток цивілізації, доводив Ж.-Ж.Руссо, відірвав людину від природи, що спричинило її деградацію. Ще більшу славу йому принесли твори „Міркування про походження і причини нерівності серед людей” (1755 р.) та „Суспільний договір” (1762 р.).

Розглядаючи місце людини в природі, Ж.-Ж.Руссо виступав скоріше як утопічний мрійник, ніж як мислитель-філософ. Головним джерелом будь-якого зла він вважав прагнення людей отримати приватну власність і багатство. Науки й мистецтво породжуються багатством, вони закріплюють соціальну нерівність, прославляють розкіш і не помічають бідності. Відхід людини від природи породжує в ній злобу, мстивість, підозрілість і бажання поневолювати інших людей. Коли люди жили в гармонії з природою, то всі були рівними, справедливими й наділеними лагідною вдачею. З появою державних структур, науки й мистецтва все змінилося на гірше. Отже, культура не тільки не принесла користі людині, але, навпаки, зіпсувала її до такого рівня, що повернутися до первісного, ідеального стану вже майже неможливо. Найвищим благом для людини, на переконання Ж.-Ж.Руссо, є свобода і рівність людей усіх станів.

Бог є світовою волею, світовим розумом, джерелом добра і справедливості. Ж.-Ж.Руссо відходить від раціоналізму Просвітництва, стверджуючи, що саме відчуття є основним джерелом пізнання. Вони дають істинне знання, а розум є джерелом омани. Цінність людини визначається не наявністю в ній розуму, а її совістю, яка є божим інстинктом, небесним голосом. Духовне життя людини, наголошував Ж.-Ж.Руссо, містить у собі не тільки розум, але й відчуття. Отже, слід розвивати як перше, так і друге, передусім тому, що саме відчуття роблять нас ближчими до природи — основи матеріальної і духовної життєдіяльності людини й суспільства.

Аргументація Ж.-Ж.Руссо на користь відчуттів сприяла становленню романтизму в мистецтві, а його педагогічні погляди лягли в основу реформи виховання проведеної видатним швейцарським педагогом і просвітником Й.Г.Песталоцці (1746-1826 рр.). В сучасних умовах, коли світу загрожує екологічна катастрофа, знову стали актуальними погляди Ж.-Ж.Руссо на негативні вияви цивілізації, які по-різному інтерпретуються сучасними філософами й науковцями. Дискусійним лищається питання, про те, чи повинна людина оволодівати природою, чи навпаки, жити в гармонії з нею, як пропонують прихильники теорії коеволюції.

З другої половини ХVІІІ ст. ідеї Просвітництва проникають на території німецьких держав, Росії та Північної Америки.