Вихідні ідеї патристики

Патристика (від лат. раtег — батько) — це перший етап розвитку філософії Середньовіччя, час формування філософської християнської думки, її основних принципів, проблематики, категоріального апарату. Головні проблеми – монотеізм, троїстість Бога, вчення про Христа як Боголюдину, креаціонізм, есхатологія. За місцем виникнення розрізняють грецьку та латинську, за часом – апологетику та класичну патристику.

Взаємовідносини християнства з філософією на початку його історії були складними. Апостол Павло, інші діячі раннього християнства різко негативно ставилися до античної філософії. "Цьогосвітня бо мудрість – у Бога глупота" (І Послання коринфянам,3,19), - писав Апостол Павло.

Таке негативне ставлення до філософії як несумісної з християнством відбилось і в працях представника апологетики Тертулліана, якому належить відоме твердження "Вірую, бо це є абсурдним." Він різко засуджував античну культуру як таку, що спотворила людину, відірвала її від справжніх цінностей. Розмаїття течій, напрямів, ідей античної філософії мислитель розглядає як свідчення неспроможності вирішити світоглядні проблеми. Єдино істинним вченням, що дає людини знання справжніх цінностей, він оголошує християнство. Душа людини по природі християнська. Бог наділив людину розумом. Завдяки природному здоровому глузду, не затьмареному освітою, філософськими складнощами, проста людина відкриває в душі вродженні християнські істини. Віра не вимагає ні знання, ні розуміння. Якщо щось, писав Тертулліан, у Святому Письмі перевищує наше розуміння, здається абсурдним, то це вказівка на те, що в цьому прихована глибока таємниця, яка доступна лише вірі, а не розуму. Лише простота, природність, безпосередність віри дозволяють почути голос душі. « Нехай краще людина прислухається до голосу своєї душі, і тоді істинний Бог не залишиться невідомим для неї.» - підкреслював Тертулліан. Але, заперечуючи античну філософію, він користується філософськими методами, термінами. Тобто навіть у її запереченні не може обійтися без філософії.

Навернення до християнства освічених верств римського суспільства, необхідність захисту християнського віровчення у полеміці з язичницькими філософами поступово змінювало ставлення церкви до філософії. В ІУ ст. христианство стало панівною релігією Римської імперії. В такій якості воно вимагало філософського обгрунтування, тлумачення догматів, закріплення їх у свідомості віруючих, приведення християнства у відповідність до права, політики. Різке заперечення філософії змінилось її визнанням.

Початок християнського філософствування пов’язаний із так званою апологетикою (від грець. апологія – захист). Завданням апологетики був захист християнства перед критикою з боку освічених владних кіл Римської імперії. Для християнської церкви необхідним було виробити чітку, засновану на Святому Письмі, позицію по основним світоглядним проблемам. Філософи-апологети приходять до думки, що філософія вказує шлях до істини, але відносної, бо справжня істина – лише в Богоодкровенні. Іустин, Климент Олександрійський, Тертулліан та ін. головним завданням вважали обгрунтування істинності, досконалості християнського віровчення та релігійного світогляду філософськими засобами. Так вони вирішували проблему включення філософії в християнську духовну культуру.

Іустин високо оцінював надбання філософії античної: «Ніщо не може бути кращим, ніж довести, що розум панує над усім і що людина, що керується ним, може правильно оцінювати прагнення інших і вказувати їм шлях до щастя». Філософія є мудрість, але мудрість нижчого порядку, творіння людського розуму. Найвищу мудрість Бог відкрив людині в Одкровенні. Тому справжня істина, мудрість – у християнстві. Філософія ж допомагає зрозуміти, захистити, охопити розумом Боже Одкровення. Найкращі ідеї філософії античної, вважав Іустин, були натхненні Богом. Наприклад, ідеї Платона, Аристотеля, стоїків, неоплатоників про єдиного Бога, безсмертя душі. Іустин обгрунтовував думку, що в багатьох своїх ідеях антична філософія не суперечить християнству, а є нібито підготовкою розуму до сприйняття Божого Одкровення.

Така позиція була плідна для розвитку середньовічної філософії, бо надавала можливість користуватись надбаннями античної філософії. І в той же час вона вирізнялася рішучим захистом християнської догматики від релігійних та філософських ідей, які, на думку отців апологетів, могли завдати шкоди ще не зміцнілому християнству.

В апологетиці була поставлена ключова проблема середньовічної філософії – співвідношення віри і знання, теології і філософії. Першим філософом, хто поставив її та спробував вирішити, був Климент Олександрійський. Підтримуючи позицію Іустина, він писав, що філософія – це вступ до християнства, засіб удосконалення віри. Сфера філософії – раціональне обґрунтування, тлумачення положень віровчення. «Істинна філософія, наголошував Климент, є знання предметів божественних і людських, є наука, що дає нам поняття про наше ставлення до Бога і світу, вказує нам засоби для досягнення мудрості і доброчесності.» Віра розглядалась як фундаментальна основа знання, а християнське знання – як раціонально осмислена віра. Климент сформулював принцип гармонії віри і знання, при умові, що знання спирається на віру, як джерело вищої мудрості.

Апологети були першими християнськими філософами, які на основі синтезу християнства с окремими ідеями античної філософії розробили коло проблем, стиль філософування, понятійний апарат філософії християнської. В їх творах притаманний античності космоцентризм змінився теоцентризмом.

У патристиці філософська спадщина стає перш за все знаряддям боротьби з різноманітними ідеологіями, в тому числі з єресями, що розмножуються всередині християнства На цьому етапі відбувається інтеграція теології та окремих ідей платонізму й неоплатонізму, стоїцизму і (меншою мірою) аристотелізму. Складні філософські суперечки завершуються остаточною систематизацією ідеології ортодоксального християнства та ухваленням Нікео-Константинопольського Символу Віри.

Найвидатнішим представником класичної патристики є Аврелій Августин (354—430). Вихідним положенням його філософії є креаціонізм, тобто вчення про створення світу Богом з нічого. На цьому положенні філософ вибудовує онтологію, гносеологію, ан­тропологію, соціальну філософію, етику, естетику — усі складники цілісної філософської системи.

Августин розуміє буття як ознаку існування і, навпаки, функція існування тлумачилась ним як ознака буття. Буття поділяється на нижчу форму — мате­ріальну і вищу — нематеріальну. Нематеріальна субстанція є абсолютним буттям, одиничним, незмінним. Вона існує вічно, актуально, в ньому все є дійсним, а не тільки можливим, як у змінній матеріальній субстанції. Абсолютна субстанція є не тілесною, всюдисущою, має чисту форму і є першоосновою світу. Отже, доводить Августин абсолютна нематеріальна субстанція є стабільною, має чисту форму і є вищим благом. Але властивості блага має лише Бог. Він і є вищим буттям, вищою субстанцією вищим благом. Августин наголошує, що джерелом і причиною всього буття є буття Бога. Бог у Августина – вища сутність, причина існування світу і всього, що у світі, творець, який створив і вічно творить світ. Змінність створеного світу означає й створенність часу. Августин запровадив поняття динамічно­го часу, пояснивши його природними, історичними змінами. Цим він зробив значний внесок у вирішення проблеми часу. Онтологія Августина переходить у теологію, розкриваючи й аргументуючи ідею креаціонізму з позицій філософії.

Досить цілісною є гносеологічна система Августина. Вона засновується на платонівській ідеї, що основа пізнання лежить в духовному світі ідей, але ідей, які є думками Бога. Людина може осягати їх лише за умови Божого осяяння. Теорія пізнання Августина побудована навколо однієї з найбільш принципових проблем середньовічної філософії - про співвідношення знання й віри у пізнанні Бога. Вирішуючи цю проблему, Августин висловлює достатньо прогресивну для тих часів думку про значний пізнавальний потенціал розуму. Розум є посередником між двома світами тим, що сприймається лише розумом, і другим, чуттєвим. Розум – це властивість душі. Душа через розум осягає істину, яка потенційно закладена в душі і пробуджується світлом віри. Така позиція свідчить про визнання ним гармонії віри та знання, однак не означає їх перетину у питанні пізнання Бога. Об’єктом пізнання Августин визнає лише душу і Бога. Тільки таке пізнання є джерелом спасіння та щастя. На думку Св. Августина, істина про Бога осягається лише вірою. «Вірую, щоб розуміти» - головний принцип філософії Августина.

Антропологія августинізму є суперечливою. З одного боку, філо­соф розглядає людину як творіння Бога за своїм образом і подобою, а з другого — після гріхопадіння образ Божий у людині затьмарився пристрастями, гріхами, сама природа людини стала гріховною, сме­ртною. Людина складається з душі й тіла. Душа не змішується з тілом, а присутня в ньому, одухотворяє його. Душа, наголошує Августин, немає нічого спільного з тілом. Вона досконала, безсмертна. «Основа духовного життя –воля, але не розум».Воля спрямовує душу до Бога, тому тільки душа може пізнати Бога. Душа є світ, бо створена Богом, а Бог суть істина і освітлює темряву незнання. Досягти спасіння люди­на може лише за умови підкорення тіла розумній душі, освітленій світлом Божественної істини. Але гріховність людини робить немож­ливим досягнення спасіння без допомоги Бога.

З одного боку, спасіння людини цілком залежить від волі Бога, а з другого — лю­дина має свободу волі. Августин розумів свободу волі досить обмежено - як свободу людини прагнути до добра. Але внаслідок первородного гріха вона може творити добро тільки за милістю Бога, як дар віри. Бог по своїй волі дає людині благодать, тобто освітлює її душу світлом божественної істини. Благодать переводить можливість добра, закладену в людині як творінні Божому, в дійсність. Тільки добровільно покладаючись на ласку Бога, людина отримує силу і здатність бути вільною. Воля людини розглядається як наявна в прагненні, але відсутня у дії. Дієвості їй може надати лише Бог. Така позиція є свідченням суперечливості августинівської концепції передвизначення.

У праці «Про Град Божий» Августин протиставляє град земний Граду Божому та розгортає концепцію всесвітньо-історичного процесу як поля здійснення бо­жественного плану спасіння людства. Громадян земного граду по­роджує природа, небесного — благодать. Громадяни небесного граду прагнуть осягнути Бога, а земного - захоплені матеріальними прагненнями. Історія людства розгортається як боротьба цих двох градів. На землі видимим втіленням Граду Божого є церква, бо тільки вона може вести людей до спасіння. Філософ обстоює необхідність підкорення світської влади духовній задля досягнення цієї мети.

Останнім представником патристики і «батьком схоластики» вважається філософ Северин Боецій (480-524), представник знатного римського роду, державний діяч. Його твори стали мостом між давньоримською та середньовічною культурами. З давньогрецької на латинську мову переклав низку математичних творів, трактати Аристотеля, до яких написав коментар. Особливу увагу Боецій приділяв методології, розробці знання про метод, створенню латинської філософської термінології. Провідне місце у побудові філософського пізнання відводив математиці і логіці. Власне Боецій утвердив в середньовічній філософії логіку Аристотеля. Першим ступенем в вихованні дисципліни мислення Боецій вважав математику. «Математика виводить того, хто пізнає, з світу мінливих, матеріальних речей в світ незмінних і вічних ідей.» Вона звільнює людський розум від заблуджень, піднімає його на інтелектуальний рівень. Спираючись на логіку, розум стає здатним сприйняти істину – християнську віру. Істини віри, вважав мислитель, мають бути підкріпленими доводами розсудку.

Найвідоміший твір Боеція – «Розрада від філософії». Філософ написав його в тюрмі, ув’язнений за брехливим звинуваченням. Чекаючи на страту, він впав у відчай від несправедливості і жорстокості світу. На допомогу в’язню приходить Філософія. Спираючись на віру у його душі, переконує у безсмертній природі людини, нагадує про небесну Батьківщину. Боецій розуміє, що Бог справедливий і благий, віра і любов до Бога дають людині блаженство і свободу. Коли людина вибирає добро, свідомо підкоряється божественному провидінню, вона звільняється від влади долі, залучається до вічності. У творі філософ висуває докази існування Бога, розглядає проблеми свободи волі, теодицеї - проблеми виправдання існуючого у світі зла, божественного походження світу, доцільності світового порядку, співвідношення знання і віри – тобто ті питання, що стануть провідними у схоластичній філософії. Боецій був канонізований церквою як святий мученик. У європейській культурі постать Боецій стала символом мужнього протистояння культури натиску насильства і варваризації, уособленням духовного зв’язку поколінь.

Загалом патристика систематизувала християнську догматику, визначила коло провідних проблем та започаткувала традицію і метод їх осмислення середньовічною філософією.