Поняття моральної необхідності і моральної свободи

Уявлення, цінності, настанови, що становлять зміст моральної свідомості, знаходять своє продовження у моральній діяльності людини, її поведінці та вчинках. Запорукою моральної діяльності людини є її свобода. Свобода при об’єктивному витлумаченні розуміється як характеристика певної форми людської активності, позбавлена зовнішнього примусу; при суб’єктивному – як переживання стану душевного комфорту, задоволення, щастя. Називають різноманітні форми свободи: свободу совісті, свободу слова, свободу пересування тощо. Але ці форми свободи мають опосередковане відношення до етики, яка займається переважно проблемою свободи волі й шукає відповідь на питання: „Як відбувається самовизначення індивіда в різноманітних життєвих ситуаціях”? Чи є воно результатом пануючої причинності (детермінізм), або свободи волі (індетермінізм), або ж узгодження свободи волі та необхідності?

Х. Ортега-і-Гассет писав, що жити означає „вправлятися в свободі”, а людина приречена „перевести необхідність у свободу”. Насправді, свобода і необхідність є взаємообумовленими. В етиці свободою називають здійснену дію: а) зі знанням і розумінням об’єктивних обмежень; б) за власним бажанням, а не за примусом; в) внаслідок правильного рішення. Моральна свобода ґрунтується на засадах єдності моральної необхідності та суб’єктивної добровільності поведінки. Моральна необхідність виступає носієм сукупності моральних імперативів, висунутих моральною системою до людської діяльності. З позицій етики свободним вважається індивід, який, втілюючи в життя власні ціннісні орієнтації, не суперечать загальним принципам моралі.

Кожна епоха пропонувала власні теорії причинності. В добу Античності впливовою була ідея космічного детермінізму; в добу Середньовіччя - божественної причинності; Новий час джерелом причинності визнавав закони природи тощо. Загалом в історії етики існують дві граничні позиції з приводу співвідношення свободи волі та необхідності: волюнтаризм ( Й. Фіхте, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та фаталізм ( Демокріт, стоїки, Т. Гоббс).

З позицій волюнтаризму, вищою засадою буття виступала воля. У цьому випадку йшлося про абсолютне ігнорування моральної необхідності. Представники фаталізму обґрунтували ідею панування у світі сліпої незворотної долі (фатуму), яка позбавляє людину вибору, перетворюючи її на маріонетку. Гіпотетично це може статися у випадку, коли людина без роздумів приймає й підкорюється моральним нормам, запропонованим суспільством. Різновидом фаталізму вважають стоїцизм. Він не заперечує відсутності у людини свободи вибору щодо об’єктивних обставин її життя, залишаючи за нею свободу усвідомити та прийняти цю незворотність.

Моральна свобода виступає як єдність цілепокладання та цілереалізації. Розрізняють такі рівні моральної свободи як свобода волі, свобода вибору, свобода дії. Свобода волі – це здатність людини до індивідуального морального самовизначення, її спроможність усвідомлювати найсуттєвіші з точки зору її життєвої стратегії бажання. Свобода волі неможлива без самовладання. Людина виявляється свободною лише завдяки приборканню свавілля та узгодженню особистої волі з обов’язком. Свобода волі реалізується через свободу вибору, який є вибором між різними цілями та мотивами, варіантами поведінки тощо. Свободу дії пов’язують із можливістю для людини ініціювати, припинити або, інколи, відмовитися від дій, які суперечать її моральному ідеалу. Свобода дії зв’язана зі свободою творчості – правом індивіда втілювати свої мрії та задуми в реальному житті й свободою самореалізації - „здійсненням” людиною самої себе.

Розрізняють зовнішню та внутрішню свободу. Внутрішня свобода полягає в здатності людини до самодетермінації, готовності й відкритості до змін. Представники екзистенціальної філософії (С. К’єркегор, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та інші) стверджували, що в житті людини трапляються так звані „граничні ситуації”, коли неможливо відмовитися від вибору, а значить і від свободи. При внутрішній несвободі людина відмовляється від власної особистості, підкорюється пристрастям або ототожнює себе з конкретною соціальною роллю. На думку сучасного психолога Д. Леонтьєва, внутрішня несвобода людини полягає: по-перше, в нерозумінні діючих на неї зовнішніх та внутрішніх сил; по-друге, у відсутності життєвих орієнтацій, метушінні із боку в бік; по-третє, в нерішучості, в неспроможності активно втручатися в події.

Етична думка розрізняє також свободу „від” і свободу „для”. Свобода „від” (автономія, незалежність) зв’язується з незалежністю від природних та соціальних умов, опором людини зовнішнім обставинам. Автономія полягає в непідзвітності, тобто свободі від патерналістської опіки й тим більше диктату з боку інших. Негативна свобода історично мала два шляхи: свідома відмова від матеріальних детермінант - незалежність мудреця, аскета-відлюдника та заснована на володінні власністю незалежність буржуа.

Свобода „від” є творчим ніщо. Вона продовжується в свободі „для” – в самопізнанні, саморозвитку, відстоюванні власних позицій. На шляху пошуку власної свободи людина переживає муки вибору, сумніви, самотність. Ознакою сучасності є так звана „втеча від свободи”- небажання людини нічого знати про свою унікальність. Ж.-П. Сартр вважав, що людина, яка „втекла від свободи” не може здійснити самостійний моральний вибір. У ситуації вибору вона перекладає відповідальність на вищих за соціальним статусом людей, або на радників; відстоює думку, що люди від природи є героями або боягузами; ховається за афектами, пристрастями, емоціями; бере на себе соціальну роль, яка дозволяє їй „розчинитися” в масі. Отже, втеча від свободи породжує втечу від відповідальності.

Моральний вибір і відповідальність.

Моральна свобода виявляється в умінні людини здійснювати усвідомлений моральний вибір; давати йому моральну оцінку; передбачати його наслідки. Складність морального вибору полягає в тому, що він здійснюється не лише між добром та злом, але й між більшим та меншим добром або більшим чи меншим злом. На вибір людини впливають як внутрішні, так і зовнішні обставини. Людина обмежена у виборі об’єктивних обставин, але за вибір мотивів вона несе повну відповідальність. Свідченням правильного морального вибору на індивідуальному рівні є відчуття душевного комфорту й задоволення від правильної поведінки, готовність нести за свій вибір відповідальність. У житті людини трапляються ситуації перетворення морального вибору на вибір екзистенціальний, коли не обирати неможливо, а будь-яке зволікання є рівнозначним саморуйнуванню особистості.

В історії етики проблема морального вибору повсюдно розглядалася в контексті свободи волі. Полеміка розгорталася навколо питання: «Чи може людина здійснювати вільний, не детермінований зовнішніми обставинами (природними законами, Божественним провидінням, фатумом) вибір» У сучасній етиці ця проблема досліджується крізь призму моральних конфліктів, боротьби мотивів добра і зла, піднесеного та ницого в людині. Висловлюються два основних погляди щодо предмета вибору. Згідно з першим, людина може довільно обирати лише вчинки, які сприяють досягненню заданої мети (Арістотель, Августин, Дж. Локк). Представники другого погляду наполягали, що власний моральний вибір стосується лише вибору вищої мети (І. Кант, Г.В.Гегель, Ж.-П. Сартр).

Моральний вибір створює нову реальність, несе позитивне чи негативне значення для інших індивідів, може відповідати або частково відповідати інтересам одних і не відповідати інтересам інших індивідів. Він є результатом взаємодії розуму, завдяки якому приймається рішення, та волі, через яку це рішення реалізується. Моральний вибір вважається свободним, коли до нього залучені інтелектуальні й вольові здібності особистості, а моральні вимоги до особистості збігаються з її внутрішніми потребами. Умовами свободного вибору є: відсутність зовнішнього примусу й перепон і здатність людини усвідомити можливі варіанти розвитку подій. Від свободного відрізняють індиферентно-свободний – безпричинний, невмотивований вибір. Несвободний моральний вибір є наслідком зовнішнього примусу чи свавілля, здійснюється під впливом почуттів провини, страху, сорому тощо.

Моральний вибір має свою структуру. Арістотель вважав, що першим його етапом є усвідомлення людиною власної ціннісної орієнтації. На цьому етапі індивід обирає найбільш вагомі для нього цілі та мотивації, відкидаючи несуттєве. На другому етапі приймається намір. Зважуються аргументи „за” і „проти” конкретного рішення, деталізуються засоби досягнення мети. Важливо, щоб вони не спотворили мети. Третій етап передбачає прийняття остаточного рішення, коли людина, переконавшись у власній правоті, починає втілювати намір.

Б. Шоу зазначав, що „свобода – це відповідальність. Ось чому всі її так бояться”. Моральна відповідальність є зворотним боком та наслідком морального вибору. Відповідальність передбачає, що в суспільстві виконуються взаємні очікування людей. Її об’єктом можуть бути інші люди, в тому числі покоління, спільноти, а також тварини, навколишнє середовище, матеріальні, соціальні та духовні цінності. Відповідальність відрізняється від передбачливості, яка полягає в обережному ставленні до дійсності, спрямованому насамперед на збереження умов власного життя.

Концептуальні основи етики відповідальності заклав М. Вебер у своїй праці „Протестантська етика та дух капіталізму” (1904 р.). Надалі Г. Йонас теоретично обґрунтував принцип відповідальності, проголосивши його основою етики майбутнього. Він наполягав, що глобальні проблеми людства змусять людину не лише дотримуватися моральних приписів, але й передбачувати наслідки діяльності. Це призведе до того, що вона: по-перше, буде брати на себе завдання забезпечення бажаного майбутнього; по-друге, буде зобов’язувати саму себе вирішувати це завдання; по-третє, буде прагнути досягти найефективніших результатів. У сучасній етиці проблема свободи людини повсюдно розглядається крізь призму її відповідального ставлення до власного життя.

Залежно від характеру стосунків та ступеня активності суб’єктів відповідальність розподіляють на: природно обумовлену (відповідальність батьків за дітей); зобов’язуючу, тобто соціально детерміновану (військовий обов’язок); соціально детерміновану добровільно прийняту (служба за контрактом). Виокремлюють індивідуальну та колективну (групову) відповідальність. Важливо, що у випадку колективної відповідальності йдеться не про необхідність відповідати за всі дії групи, а про індивідуальну відповідальність кожного члена перед групою, наприклад, за виконання своїх посадових обов’язків. Залежно від того, перед ким людина несе відповідальність, розрізняють відповідальність людини перед собою, відповідальність людини за дії та вчинки перед іншими, відповідальність перед світом та людством. Відповідальність може виступати як підзвітність, коли вона накладається груповими, корпоративними, службовими або якимись іншими локальними обов’язками. Інша форма відповідальності – особистий, самостійно взятий на себе обов’язок.

Принцип відповідальності відрізняється від відносин відповідальності, які є виявом даного принципу у житті. Представник етики відповідальності Х. Ленк звернув увагу на специфіку моральної відповідальності, яка, на відміну від попередніх типів відносин відповідальності, не може бути морально нейтральною. Він диференціює відносини відповідальності за такими критеріями:

-хтось: суб’єкт відповідальності, носій (особистість, корпорація);

-за щось (вчинки, наслідки вчинків, стани, завдання);

-стосовно до когось: деякого адресату;

-перед кимось: певною (санкціонуючою та ухвалюючою інстанцією);

-відповідно до з чогось: конкретного (прескриптивного, нормативного) критерію;

- у межах чогось: конкретної сфери відповідальності.

Інший сучасний філософ, Г. Харт виділив три типи відносин відповідальності: казуальну (відповідальність за результат дії), рольову (відповідальність за специфічну роль, яку виконує суб’єкт і так звану карну (відповідальність за непередбачені чи не враховані обставини).....Відповідальність регулюється моральними (сором, совість, осуд) і правовими засобами. Говорячи про одиниці виміру відповідальності, часто говорять про велику та малу відповідальність. Трапляється, що відповідальність прагнуть виміряти умовно: в грошовому еквіваленті, в тривалості строку ув’язнення (виправні заклади), у відзнаках (ордена, звання) тощо.

Усвідомлення людиною своєї спроможності виступати причиною змін (або протидіяти змінам) викликає почуття відповідальності, що виявлятися в позитивній або негативній формі. Позитивна форма цього почуття зв’язана із станом душевного комфорту від усвідомлення можливості впливати на ситуацію й готовності відстоювати свій вибір; негативна – з невпевненістю в собі та тривогою, страхом зіпсувати справу. Відповідальності протистоїть безвідповідальність, в основі якої покладена байдужість і легкодухість, а інколи й непомірна самовпевненість. Найпершою ознакою безвідповідальної поведінки є спроба перекласти наслідки власного морального вибору на інших, тобто неготовність нести відповідальність. Умовами моральної відповідальності є моральна осудність, тобто знання й розуміння загальноприйнятих моральних цінностей і норм. Іноді людина не може взяти на себе моральну відповідальність через об’єктивні обставини тимчасового чи постійного характеру. Наприклад, морально підсудними вважаються маленькі діти.