Любов як сутнісна засада людського буття

Любов - одна з головних потреб людської душі. Вона виникає чи згасає, але людина завжди або любить, або сподівається полюбити, або живе спогадами про минулу любов. Любов є предметною, адже вона спрямована на певну ідею, річ, людину, а не виступає любов’ю загалом. Вона є виявом людської свободи, тому що неможливо примусити себе закохатися в когось або закохати в себе іншу людину.

У кожної людини складається власна ієрархія видів любові. Окрім особистісних чинників на вибір людини впливає тип суспільства, в якому вона живе. Наприклад, в індивідуалістичному суспільстві великого значення набуває любов до себе, до власного матеріального й духовного благополуччя, еротична любов, любов до ближніх (родини, друзів) та до батьківщини як до рідної землі. У суспільстві колективістського типу любов до себе повсюдно ототожнюється з егоїзмом, натомість культивуються „мегацілі”: любов до великої ідеї, колективного цілого (народу, батьківщини) як носіїв цієї ідеї.

Власне бачення ієрархії видів любові притаманне кожній історичній епосі. Схематично тенденції розуміння сутності цього почуття представниками різних етапів європейської філософії можна подати в таблиці, поданій нижче.

Почуття любові класифікують за різноманітними критеріями. За предметом любові типологізують любов до себе, еротичну та надеротичну любов. За характером почуттів найвідомішою є класифікація, запропонована давньогрецькими філософами, які розрізняли любов-ерос, любов-філію, любов-строге, любов-агапе.

Любов-ерос ототожнюється з любов’ю-захватом і пристрастю, прагненням єдності з предметом любові. Назва цього типу любові походить від імені давньогрецького бога любові Ерота – сина Афродіти, стріли якого могли запалювати або гасити кохання. Також у давньогрецькій міфології згадуються: Гімерот – бог плотського кохання, Антерот – бог взаємного кохання, Поф - бог пристрасного бажання, Пейто - богиня любовного вмовляння, Гіменей - бог шлюбу, Іліфія - бог пологів.

Теорія еросу викладена у творах Платона. Він у діалозі „Пір” пояснював це почуття існуванням у минулі часи андрогинів – подвійних людей трьох статей: чоловічої – від Сонця, жіночої – від Землі та двостатеві – від Місяця. Волею богів андрогини були розділені на дві частини й розкидані по всьому світу. Коли людина знаходить „свою половинку”, її охоплює дивне почуття захвату, прив’язаності та гармонії. Отже, Платон зосередився на об’єднавчій функції еросу, який примушує людину прагнути єдності з предметом любові – людиною або абсолютним благом (платонічна любов).

В історії етичної думки любов-пристрасть вважалася найбільш суперечливим типом любові. Стародавні греки говорили про її швидкоплинність, здатність до саморуйнування; Ібн Сіна (Авіценна) писав про любов як про хворобу, що зцілюється за допомогою психотерапевтичної практики; подібність виявів кохання до ворожнечі підмітив Ф. Ларошфуко; життєвою перепоною любов визнавав А. Шопенгауер.

Сьогодення характеризується змінами в амурно-еротичному етосі. Дослідник цієї проблеми Е. Гіденс наполягає, що в сучасному суспільстві сексуальність стала пластичною; відбулося її звільнення від репродуктивної функції та домінування чоловічого начала; спостерігається егалітаризація сексуальності; долається імперативність гетеросексуальності й гендерної диференційованості тощо.

Любов-філія виявляє іншу грань любові – любов-приязнь, любов-дружбу. Важливо, що в історії етичної думки цей тип любові є найбільш багатозначним і охоплює широкий спектр почуттів: любов до батька („філопатор”), любов до матері („філометор”), любов до братів та сестер („філадельфіа”), любов до людини („філантропіа”), любов до рідного міста („філополі”); любов до себе — („філоаутос”) тощо. Вперше теорія любові-філії була викладена Арістотелем. Він порівнював її із закоханістю й говорив, що „закоханість схожа на надмірну дружбу”. Але на відміну від еросу, – це спокійне почуття, коли інша людина сприймається не як „друга половина”, а як однодумець – „друге Я”.

Слід розрізняти стосунки любові та дружби. Дружба – вибіркове та індивідуальне почуття, яке засноване на симпатії й повазі до іншої людини. Як зауважує з цього приводу сучасний християнський філософ К. Льюіс: „Друзі, як царі. Так зустрічаються властителі незалежних країн в якійся нейтральній країні”. До моральних виявів дружби належать: душевна близькість, відвертість, взаємодопомога, чесність тощо. Якщо в любові визнається унікальність об’єкта, відбувається його ідеалізація, то в дружбі ми бачимо людину такою, якою вона є. Любов може бути взаємною або ні, дружба - тільки взаємною. Любов передбачає самопожертву - задля коханої людини, в дружбі самопожертва є винятком, викликаним особливими обставинами тощо.

Любов-агапе символізує жертовну, самовіддану, позбавлену прагматичних мотивів любов до ближнього. В основі її покладені духовне єднання, розуміння та турбота й водночас безпристрасне ставлення до іншої людини. В найкращий спосіб цей тип любові ілюструє християнська любов, заснована на заклику любити ближнього, як самого себе. Любов, поряд з вірою та надією, є однією з найголовніших християнських чеснот. Терміном „агапе” позначалися трапези перших християн. Принцип „агапе” означав право людини, віддавши для спільної трапези власну їжу, куштувати принесене іншими нарівні з ними. В грецьких перекладах Старого Заповіту терміном „агапе” позначається любов до Бога та братерська любов до іншої людини. Повсюдно любов-агапе протиставляється любові-еросу, але існує й традиція їхнього синтезу, внаслідок якої виникає любов-карітас, тобто любов-милосердя.

Любов-строге – це любов-прихильність, особливо в родинних стосунках. Насамперед ідеться про прихильність батьків до дітей, потім – дітей до батьків. Висловлюючись із приводу любові-прихильності, К. Льюіс називає її „любов’ю-потребою, яка потребує того, щоб її потребували”. Цей тип любові не розрізняє статі, віку, класу. Єдиною умовою її виникнення є те, що предмет любові повинен бути „своїм”, протягом тривалого часу і добре знайомим. Представник сучасної філософії Е. Фромм, говорячи про батьківську любов, розрізняє безумовну, незалежну від жодних обставин любов матері, і обумовлену, тобто таку, яку необхідно заслужити, – любов батька.

У 80-і роки ХХ ст. канадський психолог Дж. Алан Лі описав шість стилів любові, серед яких, окрім розглянутих раніше, назвав: любов-манію, любов-прагму, любов-людус. На його думку, любов-людус виникає з поєднання любові й гри, що виявляється в поверхневих і несталих стосунках. Синтез любові й утилітарних прагнень людини породжує любов-прагму. Поєднання любові з тривогою та невпевненістю в собі й почуттях коханої людини – любов-манію.

Існують спроби типологізувати любов за критерієм „зрілості” („зріла-незріла любов”). „Незріла” любов – це любов-залежність, заснована на симбіотичному співіснуванні двох людей. Така „любов” є руйнівною для особистісного розвитку цих людей, адже в ній втрачаються їхня внутрішня цілісність та свобода. „Зріла” любов – це любов двох особистостей. На думку Е. Фромма, вона характеризується: даруванням, турботою, відповідальністю, повагою й знанням. Дарування означає безумовне, таке, що не вимагає нічого, натомість бажання поділитися своїми духовними та матеріальними здобутками. Турбота – це активна зацікавленість у духовному розвитку предмету любові, допомога в цьому. Без турботи любов перетворюється на сентиментальність. Відповідальність – це внутрішньо усвідомлений обов’язок турбуватися про іншого. Повага – це спроможність бачити в іншій людині не засіб досягнення власних цілей, а самодостатню особистість. Знання – це глибинне знання іншої людини як самої себе та прийняття її цінностей.

Відома типологія любові й за віковими критеріями. Дитячу любов вважають егоцентричною, такою, що існує за принципом: „Я люблю, тому що мене люблять”. На етапі підліткової любові долається дитячий егоцентризм, адже молода людина прагне любити сама. У дорослої людини окрім бажання кохати й бути коханою, існує потреба турбуватися та бути відповідальним за життя й благополуччя іншого.