Розуміння етики у Новий час та епоху Просвітництва

Етика Нового часу відмовляється від ідеї трансцендентних (тобто над-емпіричних, не перевірених досвідом) моральних сутностей і апелює до царини досвіду. Вона прагне зрозуміти, як саме мораль, як властивість окремого індивіда, є в той же час загальнообов'язковою, соціально організуючою силою. На відміну від середньовічної орієнтації на платонівсько-арістотелівське коло ідей, етика Нового часу переважно апелює до стоїцизму, епікуреїзму і скептицизму. У методологічному плані вона претендує на те, щоб стати математично строгою наукою.

Родоначальники філософії Нового часу Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс не створили власне етичних систем і не писали спеціальних етичних трактатів. Але вони методологічно і змістовно визначили новий етап розвитку етики.

За Ф. Беконом (див. „Про достоїнство і збільшення наук”. Кн. VII // Бэкон. Соч. У 2 т. T. I.), мета етики, як і всякої науки, полягає “не в прикрашанні речей, а у виявленні в них корисного та істинного”. Він поділяє її на два - вчення про ідеал (або благо) і вчення про виховання душі. Етика – частина науки про людину. Вона вивчає людську волю і має справу тільки зі здійсненними цілями.

Р. Декарт уподібнював філософію до дерева (див. Першооснови філософії. Передмова // Декарт. Соч. У 2 т. T. I. М., 1989), корені якого – метафізика, стовбур – фізика, а крона – практичні науки, що зводяться до медицини, механіки й етики. Як плоди збирають не з коренів і не зі стовбура, а з крони, так і корисність філософії зв'язана з етикою, що є “найвищою і найдосконалішою наукою”. Етика вінчає філософію, і її правила не можуть бути знайдені раніше, ніж буде досягнуте повне знання й в інших науках. А поки цього не зроблено, Р. Декарт обмежується недосконалою етикою і пропонує тимчасові правила моралі (див. Міркування про метод. Ч. III // Декарт. Избр. произв. У 2 т. Т. 1.), перше з яких зобов'язує жити відповідно до законів і звичаями своєї країни, а друге – прагнути перемагати скоріше себе, ніж долю.

Т. Гоббс також бачить недолік усієї колишньої моральної філософії в тому, що вона була позбавлена ясного методу, твердих і точних принципів. Він вважає, що етика повинна випливати з геометрії і фізики, ґрунтуватися на них (див. Про тіло. Гл. II, VI. // Гоббс Т. Соч. У 2 т. Т. 1.). Т. Гоббс заперечує уявлення про людину як суспільну (політичну) тварину, з якого явно або неявно виходила попередня йому етика. Людина є споконвічно егоїстичною, націленою на власну вигоду. Природним станом людей, під яким варто розуміти не тільки гіпотетичне додержавне минуле, але й цілком реальну природність людини, є «війна всіх проти всіх». “Поняття правильного і неправильного, справедливого і несправедливого не мають тут місця” (Левіафан, гл. ХІІІ // Гоббс. Соч. У 2 т. Т. 2.). Природний стан унеможливлює збереження життя протягом тривалого часу, що суперечить первісним імпульсам, які породжують цей стан. Поступово розум відкриває природні закони, що дозволяють людям прийти до згоди. Основне правило моральності, назване згодом золотим (“не роби іншим того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно до тебе”. – Левіафан, гл. ХV), – загальнодоступне резюме численних природних законів. За Т. Гоббсом, не може бути науки про мораль і самої моралі поза державою. Мораль має договірне походження; вона, як і держава, виростає з егоїзму і недовіри людей один до одного. Загальним мірилом добра і зла є закони даної держави, а моральним суддею – його законодавець.

Б. Спіноза також прагне йти в етиці “геометричним шляхом” і досліджувати людські дії “точно так само, якби питання йшло про лінії, поверхні і тіла” (Этика. Ч. III, передмова // Спиноза Б. Избр. произв. У 2 т. Т. 1.). У його моральному повчанні немає правил, настанов, але є одні визначення, постулати, теореми. Він створює етику особистості, але не особистості, що прагне затвердити себе у своїй одиничності, максимально ізолюючи від світу або підкоряючи його своїй волі, а особистості, що збігає у своїй могутності із самим світом. Предмет і задача етики – воля людини, що розуміється як звільнення з-під влади афектів, пасивно-страждальних станів і здатність бути причиною самої себе. Це досягається через пізнання, що складає сутність і могутність людської душі, а саме через вищий – третій (поряд із думкою й розумом) спосіб пізнання – інтелектуальну інтуїцію. Справжнє задоволення, що виникає внаслідок споглядального пізнання Бога, тобто інтелектуальна любов до Бога, і є блаженство. Це ж є умовою згоди і союзу людей. “Блаженство є не нагородою за чесноту, але самою чеснотою”, – стверджує Б. Спіноза (Етика. V, теорема 42). Посередньою ланкою між індивідом і чеснотою є не політика, а пізнання (без пізнання немає розумного життя). Етика Б. Спінози перебуває в органічній єдності з онтологією і гносеологією. І в той же час вона є незалежною від політики, соціальних наук і медицини.

Пошуки синтезу між однобічністю надіндивідуальної етики суспільного договору (лінія Т. Гоббса) та етики особистості (лінія Б. Спінози) є характерною рисою етики XVIII в. Одним із досвідів такого синтезу став англійський етичний сентименталізм. На думку філософа Ф. Хатчесона, чесноти закладені в людину природою і Богом. Їх основою є моральне почуття як внутрішня свідомість і схильність до загального блага. Чеснота діє безпосередньо, без думки про власний інтерес, супроводжуючи наші вчинки, спрямовуючи їх до гідного і прекрасного. Ф. Хатчесон вважав, що природний закон знаходить у моральному почутті свою основу і гарантію.

Яскравим представником етики Просвітництва був К. Гельвецій. Особливістю його філософії є віра в розум, його необмежені творчі можливості. Мислитель заперечує, з одного боку, християнські аскетичні ідеали, а з другого - стоїчне (пасивне) прийняття всіх несправедливостей і зла, що несе доля. Він схвалює пристрасті як могутню дієву силу, що може принести людині радість і помірковану насолоду. Водночас філософ заперечує вульгарний гедонізм (вчення, згідно з яким метою життя є отримання насолод і уникнення страждань) і егоїстичний індивідуалізм. В поемі «Щастя» К. Гельвецій зазначає, що пристрасті мають бути підпорядковані розуму. Знання веде до щастя і співпадає з ним. Також філософ поставив питання про необхідність поєднання особистого щастя із громадським.

Розуміння етики в класичній німецькій філософії

Найбільш значним досвідом синтезу різних тенденцій етики Нового часу була етика І. Канта, який уперше встановив, що в моралі людина “підлегла тільки своєму власному і загальному законодавству” (Основоположення до метафізики вдач, разд. 2// Соч. У 6 т. Т. 4 (1). М., 1965. С. 974). Виходячи із загальновизнаних уявлень про моральний закон як закон, що володіє абсолютною необхідністю, І. Кант приходить до висновку, згідно з яким моральний закон тотожній чистій (добрій) волі. Моральний закон виступає як обов’язок, збігається із загальною формою законодавства. Філософ формулює універсальний моральний закон (т.зв. «моральний імператив»): «Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могло бути разом із тим принципом загального законодавства».  Абсолютною моральною цінністю для І. Канта виступає людська особистість та її свобода. Звідси випливає ще один моральний закон: «чини так, щоб ти використовував людство не як засіб тільки, але разом з тим і завжди як ціль». Критикуючи метафізику, І. Кант у своїй етиці був змушений спиратися на деякі метафізичні положення. Так, наприклад, для того щоб обґрунтувати необхідність існування моралі, І. Кант вводить постулати безсмертя душі й існування Бога.

Інший представник німецької класичної філософії Г. Гегель намагається зняти дуалізм волі і необхідності, чесноти та щастя, обов’язку йі схильностей, що пронизує етику І. Канта. Він виходить із того, що індивід відокремлюється як особистість, затверджує свою суб'єктивність тільки в суспільстві, державі. Г. Гегель розводить поняття моралі і моральності. Якщо мораль – це сукупність об’єктивних і безумовних норм та мотивів поведінки, то моральність – практичні форми поводження, конкретне втілення моральних норм у суспільній практиці, в тій чи іншій культурно-історичній добі. Категоріями моралі є “намір”, “вина”, “благо”, “добро”, “совість”. Категоріями моральності виступають “родина”, “громадянське суспільство”, “держава”.

Продовжував і переосмислював етичні ідеї Г. Гегеля німецький філософ К. Маркс. Він розглядав історичний рух як послідовну зміну суспільно-економічних «формацій», всередині яких борються два протилежних класи (рабовласники і раби, феодали і селяни, буржуазія і пролетаріат). Отже, за К. Марксом, мораль носить класовий характер. На думку мислителя, панівний клас створює державу, а разом із нею й різноманітні форми ідеології (в тому числі мораль, право, релігію, мистецтво) для того, щоб домінувати над іншими, підлеглими класами суспільства. Мораль – форма суспільної свідомості, що приховує суспільні суперечності. Загалом, для К. Маркса характерним є нігілістичне ставлення до моралі й етики в існуючих історичних формах, адже вони є духовними продуктами класових суспільств. Моральною в такому випадку може бути лише боротьба пролетаріату, що спрямована проти класового суспільства, експлуататорської держави, приватної власності, механізмів експлуатації для досягнення досконалого, справедливого й гуманного суспільства.

Розуміння етики в некласичній західній філософії

Інша лінія неметафізичної етики спостерігається у філософії А. Шопенгауера і С. К`єркегора, які апелювали до індивіда, окремої особистості, пов'язуючи мораль з одиничністю людського існування. Антираціоналістичний розрив із класичною традицією особливо виявився у філософії Ф. Ніцше, яка у своїй основі є критикою моралі. Ф. Ніцше виступає проти об’єктивованого розгляду людини й у цьому контексті проти підпорядкування моралі пізнанню, а етики – гносеології й онтології. Він виходить із вольового початку в людині як найбільш специфічної й істотної його ознаки. Воля як невідчужувана властивість людини укладає свій розум у собі; “воля до істини є волею до влади” (По той бік добра і зла, § 211).

Розуміючи буття як діяльність і вважаючи, що, зокрема, не існує зовсім ніяких моральних фактів, ніякого “буття”, схованого за вчинком, Ф. Ніцше рішуче виступає проти європейської моралі в її християнській і соціалістичній формах, що для нього ідентичні. Мораль у її історично сформованому вигляді, вважає він, убиває волю до розвитку, творчості, удосконаленню, стає суцільною маскою, тартюфством, лицемірною апологією (виправданням) слабкості і стадних інстинктів. Вона применшує людину. Самі поняття добра і зла, на думку Ф. Ніцше, є породженнями плебейства, рабської заздрості. Позицію Ф. Ніцше не можна охарактеризувати як моральний нігілізм (тобто заперечення всіх моральних цінностей та духовних авторитетів). Він заперечує не мораль взагалі, але ставить завдання переоцінки цінностей, сутність якого полягає не в тому, щоб звузити, обмежити ціннісні домагання філософії, а, навпаки, максимально розширити них. Він затверджує примат моралі перед буттям, цінностей перед знаннями. Моральні (або аморальні) цілі, вважає він, складають життєве зерно, з якого виростає дерево філософії. Основні етичні твори Ф. Ніцше - “По той бік добра”, “До генеалогії моралі”, «Народження трагедії з духу музики».

Некласична етика Ф. Ніцше та С. К`єркегора вплинула на філософські ідеї представників екзистенціалізму – К. Ясперса, М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Г. Марселя, М. Бубера. Сутність етичного вчення екзистенціалістів полягає в тому, що людина оголошується індивідуальним, неповторним особистісним буттям («екзистенцією» - від латин. еxistentia - існування). На думку Ж.П. Сартра, особистість «приречена на свободу», і це означає, що вона повинна робити вільний вибір між добром і злом («або-або») і нести за цей вибір відповідальність. Людина стає тим, ким вона повинна стати, вона є «проектом самої себе», а відтак завжди знаходиться у процесі становлення, руху, самовдосконалення, «переростання». Справжні моральні відношення можливі лише у взаємовідношенні «Я» до Іншого, у якому слід вбачати не безособовий засіб для досягнення власних егоїстичних цілей, а неповторну особистість (унікальне «Ти»). У філософії екзистенціалізму мораль є не просто слідуванням певних зовнішніх норм, а переживання внутрішнього виміру людини, її особистісної цінності.

Подальший розвиток етики як науки в другій половині ХХ ст. знаменується появою різноманітних напрямків, шкіл, тенденцій. Так, зокрема, виникає прикладна етика, що охоплює широкий спектр моральних проблем, таких, як смертна кара, евтаназія, трансплантація органів, продаж і носіння зброї. Прикладна етика тісно зв’язана з біоетикою, що займається моральними проблемами штучного запліднення, контрацепції, аборту, сурогатного материнства тощо.

В останню чверть ХХ ст. нові культурні тенденції і суспільні практики західного суспільства дозволяють говорити про появу постмодерністської етики. Характерним для неї є усвідомлення вичерпаності системи сучасних цінностей і всієї етичної традиції доби Просвітництва, що базувалася на ідеях прогресу та раціональності. Постмодернізм констатує втрату західною людиною звичних світоглядних орієнтирів, відмову від опозицій Схід-Захід, чоловіче-жіноче, піднесене-низьке, реальне-уявне, суб’єкт-об’єкт. В цій ситуації моральні приписи, заповіді, обов’язки перестають бути абсолютними й універсальними. Мораль стає суто індивідуалістичною. Серед найяскравіших представників етики доби постмодерну можна виділити З. Баумана, Ж. Бодріяра, Ж. Дерріда, П. Козловського, Е. Левінаса, М. Фуко та ін. Особливістю їх творчості є звернення до теми Іншого, перед яким Я несе відповідальність, визнає його права і свободи. В епоху глобалізації сучасна етика як філософська наука робить наголос на проблемі толерантності (терпимості) до різних культурних, політичних, релігійних поглядів і здатності вести діалог.

Співвідношення етики і моралі

Питання про предмет етики не має остаточного вирішення. Це відноситься також до її дисциплінарного статусу. Моральність (і в цьому її особливість) не має чітких об’єктивних критеріїв. Вона за визначенням означає суб’єктність людини, здатність до розумного, індивідуально відповідального поводження в якості істоти, що володіє свободною волею. Аргументуючи точку зору, відповідно до якої етику не можна вважати наукою в тому ж значенні, в якому ми називаємо наукою фізику або соціологію, доречно навести таке пояснення. Об'єктивність науки виявляється в тому, що вона для всіх одна. Етика різна в різних культурах і в цьому значенні є суб'єктивною. Наука, наприклад, не може бути християнською або мусульманською. А етика буває і дотепер залишається релігійною. Відповідно християнська етика відрізняється від мусульманської.

Етику можна визначити як міркування над моральними підставами людського існування, спрямованість свідомості на саму себе. На думку дослідника А. Гусейнова, етика істотно зв'язана з метафізикою. У цьому насамперед виражається її філософський характер. Мораль претендує на абсолютність, на те, щоб бути останньою ціннісною опорою людського існування. Тому вчення про мораль завжди і неминуче взаємопов'язано з вченням про буття. У філософських системах мораль або виводиться з метафізики, або підмінює її. У залежності від цього етику можна підрозділяти на гетерономну й автономну. Гетерономні етичні теорії виводять мораль з іншої (надморальної) підстави – космосу, природи людини, суспільства. Відповідно вони бувають космологічними, натуралістичними, соціологічними. До них же відносяться теорії, що виводять мораль з якоїсь надлюдської ідеї або іншого потойбічного джерела. Автономна етика виходить з того, що мораль містить свої підстави в собі – класичним її прикладом є етика Канта.

Нормативність етики полягає в тому, що вона не тільки пояснює мораль, але і є в той же час її складовою частиною. Етику вивчають не для того, щоб знати, що таке доброчесне життя, але для того, щоб стати моральним на практиці. Будь-яка розвинена етична система (як світська, так і релігійна) включає в себе нормативну програму гідної поведінки, що задає перспективу синтезу чесноти й щастя.

Основний механізм практичної дієвості моралі полягає в тому, що вона зводить до абсолюту якісь відносні норми. Така єдність абсолютного і відносного є органічною, природною доти, поки ці норми мають першорядну важливість для тієї людської спільності, якою вони прийняті. Однак згодом вони втрачають своє значення, перетворюються в гальмо суспільного розвитку. Стає зрозумілим, що їхня абсолютизація була ілюзорною. Так відбувається і в наш час. Сьогодні мораль втрачає очевидність і не може бути підтриманою силою традиції. Людям, що обумовлені в своїй діяльності протилежними мотивами та пріоритетами, стає дедалі важче розрізняти добро і зло. Різні культурні традиції та цінності зіштовхуються між собою. Щоб знайти спільну мову, людство змушене знову повертатися до обговорення проблем моралі, переоцінки її норм та критеріїв.

Своєрідним різновидом соціологічної етики є концепція К. Маркса та Ф. Енгельса про соціально-історичне трактування моралі, що розглядає моральність як історично змінні форми суспільних зв’язків між людьми. Ці форми зумовлені соціально-історичним буттям особистості. Згідно зі схемою марксистської концепції походження моралі праця (колективна) створила людину і є джерелом усього людського (суспільного) в людині. Трудова діяльність первісних людей спочатку узгоджувалася завдяки доморальній (позаморальній) регуляції. У додатковому забезпеченні узгодження їх діяльності потреби ще не було, оскільки людина ще не мала індивідуальної свободи вибору, а її дії під тиском природної необхідності підпорядковувались інтересам племені. Лише з розвитком і вдосконаленням соціальних відносин виникла необхідність у свідомій моральній регламентації поведінки людини, в моральному закріпленні певних соціальних відносин, регулюванні нових суспільних суперечностей, які зароджувались. Усі ці міркування об’єднує думка про те, що саме праця визначала розвиток усіх соціальних відносин, створила передумови для виникнення моралі.