Походження моралі

Зародження й розвиток моралі є тривалим, складним і суперечливим процесом. Етика намагається осягнути загальну логіку, закономірності виникнення моралі, з’ясувати, коли, як і для чого вона виникла. Мораль є поняттям історичним та стосується до тих загальнолюдських духовних цінностей, які визначають зміст соціального буття з моменту виникнення людської цивілізації і залишаться його найважливішим атрибутом.

Мораль, виходячи з первинного свого призначення, була спрямована на кожного індивіда та регулювала відношення у системі «людина – людина», «людина – колектив», «людина – соціум». Із розвитком суспільства встановлювалися та закріплювалися дедалі складніші правила і норми життєдіяльності, які ставали частиною культури.

Залежно від досягнень науки, світогляду авторів сформувалися відповідні концепції походження моралі, серед яких виокремлюють релігійні й нерелігійні (натуралістичні, соціально-історичні).

Релігійні концепції походження моралі Більшість із релігійних концепцій входить із того, що мораль виникла тисячу років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керувати дані людині Богом. Головний феномен моралі – добро – тлумачиться як втілення божественної волі. Потреба в моралі зумовлена тим, що людина як тілесна істота, будучи схильною керуватися плотськими бажаннями і пристрастями, неспроможна без допомоги Бога виробити істинне розуміння добра та керуватися цим розумінням. Оскільки авторитет Бога є священним, його моральні заповіді також мають абсолютний і сакральний характер, та не потребують додаткових доказів. Ці заповіді у відповідних релігійних системах асоціюються з іменами Мойсея, Ісуса Христа, Будди, Мухаммеда та ін. Дотримання цих норм і правил наближує людину до морального ідеалу. Тому без Бога людське життя неможливе.

У християнстві як найпоширенішій світовій релігії проблемам етики надається головне значення, а мораль має надприродні витоки. Ісус Христос є джерелом нової моралі, яка може бути визначена як етика любові. Усі проблеми людства є наслідком первородного гріхопадіння перших людей, а спасіння полягає в усвідомленні власної гріховності, покаянні та дотриманні певних моральних норм життя. Життя земне недосконале, тому всі прагнення людини повинні бути спрямовані до божественної духовності. Вища духовна безкорисливість виступає символом божественної любові до людей і світу, маючи у своїй основі вічність. Ідеал Христа – етика смиренної, безкорисної, діяльної любові. Любов розуміється як духовне єднання людей, а заповіді Тори Христос підносить на більш високий щабель гуманізму і духовності. Наприклад, у П’ятикнижжі говориться: «Не прелюбодій», а Ісус говорить: «…не прелюбодій навіть подумки, у серці своєму».

У священній книжці мусульман – Корані – стосунки Бога та людей визначаються виключно Богом. У житті людини все залежить від Бога, тому, щоб досягти щастя, потрібно довіритись і підкоритись Богу. Бог єдиний, і це гарантує гармонію світу. Специфіка етики Корану полягає в тому, що моральні норми єдині з іншими формами регуляції міжособистісних стосунків. Мораль як така вплетена у практичне життя мусульманина. Якщо християнська етика ґрунтується на узагальнених моральних принципах, то етика Корану відзначається конкретністю приписів щодо наближення до морального ідеалу, а також відсутністю категоричної імперативності моральних норм.

Центральною ідеєю етики буддизму є уявлення про людину як недосконалу істоту, з чим зв’язані її безкінечні страждання. Досконалість людини зв’язана з виходом за межі ланцюга перероджень та самої моралі у розумінні подолання земних пристрастей та прив’язаностей. Моральна мета у буддизмі окреслена практичними приписами без чітко вираженого релігійного аспекту. Етика буддизму є асоціальною, позачасовою, індивідуалістичною, оскільки вказує шлях індивідуального сходження до досконалості, незалежно від соціального середовища та передбачає вирішення соціальних конфліктів через внутрішнє самовдосконалення кожної людини.

Релігійні системи моралі були поширені в Давньому Світі, їх дотримувалися навіть мислителі, яких традиційно вважають матеріалістами. Так, Демокріт стверджував, що тільки ті люди люб’язні богам, яким ненависна несправедливість, боги дають людям усе добре. Існування богів так чи інакше визнавали такі філософи як Фалес (прибл. 625 – приб. 547 до н.е.), Анаксімандр (приб. 611 – приб.540 до н. е.), Анаксімен (приб. 585 – приб. 525 до н. е.), Геракліт (приб. 544 – приб. 483 до н. е.).

Ідея всемогутності і всеблагого Бога дає змогу обґрунтувати об’єктивність, усезгальність і абсолютність моральних вимог та цінностей. Згідно з цією ідеєю, саме Бог надає моралі духовної піднесеності й благородства.

Релігійні приписи мають універсальний і вселюдський характер. Релігія не сприймає абсолютизації утилітарної оцінки моралі, уникає суб’єктивізму в моральних оцінках. Релігійне тлумачення проблем моралі адресується людині як істоті смертній і водночас такій, що бажає безсмертя. Проте воно зв’язане з труднощами, адже ідея існування Бога ґрунтується на вірі, тому прийнятна переважно для віруючих.

Складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї благого й розумного божественного управління світом із наявністю світового зла, виправданням цього управління темними сторонам буття. Релігійно-філософські доктрини, які мали своїм завданням вирішення цієї проблеми, одержали назву «теодицея» (грецьк. theos – Бог i dike – справедливість). Зазначена проблема виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, а добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен із них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда, теодицея відносила відплату не до окремої людини, а до роду загалом, що здавалося справедливим з точки зору патріархальної моралі. Нові форми теодицеї стали апелювати не до вічності роду, а до вічності індивіда в перспективі есхатології (грец. eschatos – останній, крайній i loqos – слово, вчення) – релігійному вченні про кінцеву долю світу і людини. Йдеться про релігії Індії, зокрема брахманізм, буддизм, які, сповідуючи ідею переселення душ, визнають причинно-наслідковий зв'язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження (душа праведної людини переселяється після смерті в тіло людини вищої, благороднішої касти), а також про доктрини відплати після смерті («на тому світі»), якими наснажені віровчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо християнства та ісламу.

Тлумачення в релігійних системах походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Моральна свідомість постає в них чимось абсолютним, що людина має прийняти без жодних сумнівів. Однак кожна релігія (і релігійне вчення про мораль) прагне прилучити і людину до співтворення добра й моралі.

Натуралістичні концепції походження моралі Натуралістичний напрямок в етиці виводить мораль з природного начала – із законів природи чи біологічної сутності людини. Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних. Розглянемо найбільш відомі різновиди натуралістичної етики.

Гедонізм (від грецьк. hedone – насолода) – виводить мораль із природного, тієї безпосередньої різниці між задоволенням і стражданням, яку відчуває людина. Основне призначення етики він вбачав у тому, щоб навчити людину насолоджуватися повнотою буття та бачити мету життя в прагненні до задоволень. Класичний вияв етики гедонізму знаходимо в поглядах давньогрецького філософ Арістотеля (IV ст. до н.е.).

Евдемонізм (із давньогрецьк. eudaimonia – щастя) – також вбачає джерело моралі в природі людини, але, на відміну від гедонізму, неототожнює моральне благо з тілесними задоволеннями, а розглядає його більш загально – як насолоду всіма життєвими благами, тілесними та духовними, що дають людині відчуття щастя. Своєрідним різновидом евдемоністської етики є епікуреїзм (зв’язується з ім’ям давньогрецького філософі Епікура), що бере за основу духовний бік щастя, яке розглядається як результат гармонії плоті та розуму, необтяженого стражданням або страхом перед непередбаченим майбутнім. Відомими представниками евдемонізму були в античну епоху Демокріт (IV ст. до н. е.), Епікур (III ст. до н. е.).

Натуралістична тенденція виявляється й в етичному утилітаризмі, що зародився в античну епоху, але остаточно сформувався у вченнях XIX–XX століть (І. Бентам, Дж.-См. Міль, В. Джеймс). Основою етики утилітаристи вважають користь індивіда, що зв’язана з його природним прагненням до задоволення. Користь у новітній утилітаристській етиці розуміють не в античному значенні як задоволення людських почуттів, а й із погляду буржуазного індивіда як особистий інтерес, задоволення особистої користі, отримання насолоди від життєвих успіхів.

До натуралістичної етики наближене космологічне обґрунтування моралі, яке виводить моральність із природи загалом. Воно було властиве ранньоантичній епосі, коли світоглядне знання було недиференційованим. Мораль трактувалась як вияв загального світового закону – Логосу (Геракліт), Небесної Гармонії(Піфагор), Закону Неба (Конфуцій). Завдання етичної діяльності полягало в тому, щоб погоджувати вчинки людей із вимогами природної гармонії, відчувати себе невіддільною частиною великого всесвітнього космосу.

По-іншому натуралістичні ідеї виявилися в еволюційній етиці, що виникла в XIX ст. і об’єднала таких різних мислителів, як Г. Спенсер, Ч. Дарвін, К. Каутський, П. Кропоткін, Ш. Тейяр де Шарден. Послідовників цієї теорії об’єднує прагнення розглядати сутність і походження моралі з позиції біологічного еволюціонізму. Вони стверджують, що людина успадковує та розвиває в умовах суспільного життя все те, що було закладено в її природу та поведінку ще на тваринній стадії. Значення етичної орієнтації полягає в тому, щоби забезпечити ефективне та доцільне пристосування індивіда до навколишнього середовища. До еволюційної етики можна віднести й концепції фрейдизму, етології та біоетики, що розвинулися в XX ст.

Соціально-історичні концепції походження моралі

Понад тисячоліття розвивався раціоналістичний напрямок, початок якого належать до часів давньогрецьких софістів Протагора та Фразімаха. Він не втратив популярності до наших днів. Відмінною рисою раціоналізму є переконання в тому, що мораль є продуктом інтелектуальної роботи розуму, котра є системою логічно взаємозв’язаних понять, де часткові уявлення можна обґрунтувати за допомогою більш загальних. Завдання етики полягає в тому, щоби знайти універсальний моральний принцип, за допомогою якого можна було б сформулювати всі конкретні вимоги моралі щодо різноманітних життєвих ситуацій. Найбільш відомими представниками етичного раціоналізму були: Фома Аквінський, І. Кант, І. Фіхте, Б. Рассел, Ч. Стівенсон, Д. Мур.

З емпіричною тенденцією зв’язані численні соціологічні напрями в етиці, що обґрунтовують мораль, виходячи з фактів суспільного життя – соціальних рис і почуттів людини, матеріальних та соціально-культурних умов її буття чи суспільних інтересів. До них належать теорії «суспільного договору» (Т. Гоббс, Ж.-Ж- Руссо) та «розумного егоїзму» (К. Гельвецій, Л. Фейєрбах).

Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання до моральними засобам ставало неможливим.

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності.

Первісні люди тривалий час жили стадами, що були монолітними, соціально малодиференціованими утвореннями. Не існувало сімейної розмежованості та поділу праці. Індивід був цілком поглинутий стадом, а згодом – племенем, соціальної та особистісної визначеності він не мав. Нездатність окремого індивіда до самозахисту необхідно було компенсувати об’єднаною силою і колективними діями стада. Водночас існувало внутрішньогрупове та міжгрупове суперництво. Агресія в первісних стадах поєднувалася з елементами співробітництва і взаємопідтримки під час колективного полювання, в найпростіших трудових операціях, які формували почуття взаємної прив’язаності. Це характерно й для тварин, які живуть стадами, зграями.

Широкий спектр етичних концепцій склався в межах ідеалістичного напряму. Слід розрізняти концептуальні переконання, що були отримані на основі об’єктивного та суб’єктивного ідеалізму. В першому випадку мораль виводиться з позаемпирічного, надприродного початку (Платон, Конфуцій, Г. Гегель, Г. Сковорода). У другому – мораль трактується як продукт людського духу, незалежний від його фізичної природи та соціального досвіду (античний стоїцизм, теорія етичних почуттів А. Шефтсберрі, Ф. Хатчесона, І. Канта, М. Бердяєва та інтуїтивісти XX ст.).

Ідеалістичним за своїм світоглядним джерелом є й етичний ірраціоналізм. Його особливістю є заперечення інтелектуальної основи моралі та трактування як її джерела волі, афективно-інтуїтивних елементів психіки. Абсолютизація та суб’єктивізація моральності людини роблять її суто індивідуальною, унікальною, незалежною від раціонального пояснення особливості людини. Ірраціоналістичні уявлення набули відображення в творчості: С. К’єркегора, А. Шопенгаура, Ф. Ніцше, Е. Гартмана та в етичних теоріях екзистенціалізму.

Отже, моралі передують доморальні форми регулювання поведінки людини. Природними передумовами виникнення моралі були колективні інстинкти, а соціальними – ускладнення суспільного життя, виникнення нетрадиційних конфліктів і неможливість вирішити їх звичними засобами. Істотну роль у виникненні моралі відіграло зародження самосвідомості індивідів.

Мораль створює механізми сталої системи зв’язків між людьми у суспільстві, основу яких складають взаємні обов’язки, адекватні форми їх реалізації та необхідність моральної оцінки і свободи вибору. Формування і розвиток моральних норм відбувається у процесі конкретної життєдіяльності. Якщо на ранніх етапах суспільного розвитку цей процес мав стихійний характер, то на подальших етапах він стає все більш усвідомленим. У сучасному суспільстві, коли людина із співучасника суспільного процесу перетворюється на вирішальний фактор його організації та стабільності, мораль стає найважливішим засобом виживання всього людства, однією з головних духовних цінностей, що визначають можливості його подальшого розвитку.