Сучасна естетика про природу і сутність видоутворення в мистецтві

Видоутворення та розуміння сутності видових закономірностей мистецтва є не тільки важливою теоретичною проблемою, але й практичною. Щоб зрозуміти сутність конкретного художнього твору, необхідно знати закони, принципи, специфіку того виду мистецтва, до якого він належить.

Сучасна художня культура являє собою складну систему, основними елементами якої є твір мистецтва і вид мистецтва.

Ми відмічали вище, що художня діяльність первісної людини не знала такого розчленування. Вона носила цілісний синкретичний характер. Тільки в процесі розподілу праці, відокремлення художньої діяльності від нехудожньої ( трудової, релігійно-магічної), зростання інтелектуального і особистісного начала відбувається процес виокремлення та становлення окремих видів мистецтва.

Сучасна естетика розглядає поняття „твір мистецтва” „вид мистецтва”, та „мистецтво” в діалектичному взаємозв’язку і взаємообумовленості. Діалектичний підхід дозволяє подолати вульгарне розуміння мистецтва як простої суми його частин – видів мистецтва, які в свою чергу уявляються як сума окремих творів мистецтва. Так, наприклад, на буденному рівні архітектура розуміється як сукупність окремих будівель, скульптура – як сукупність статуй, живопис – як сукупність картин і т.д.

Аналіз діалектичної єдність і співвідношення цих трьох складових ( „твір мистецтва”,” вид мистецтва”, „мистецтво”) відкриває можливість подивитись на мистецтво як систему його видів, причому систему, яка історично розвивається, всі елементи якої ( окремі види мистецтва ) діалектично взаємопов’язані.

Не існує твору „мистецтва взагалі”, самостійно існує конкретний твір мистецтва ( літератури, живопису і т.д.) як прояв окремого виду мистецтва. Кожний окремий твір мистецтва несе в собі як унікальні одиничні риси, так і загальні, притаманні мистецтву як формі духовно-практичного освоєння світу, так і особливі, специфічні, притаманні виду мистецтва.

Види мистецтва – декоративно-прикладне, скульптура, архітектура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо – мають відношення до мистецтва як особливе до загального, а окремий твір мистецтва до мистецтва як одиничне до загального. Таким чином, вид мистецтва є специфічне, особливе утворення через яке загальне ( мистецтво ) проявляється в одиничному (твір мистецтва).

Вид мистецтва виступає не просто як проміжна ланка між мистецтвом і твором мистецтва, а саме як об’єднуюче начало в межах цілого. Це своєрідний конструктивний принцип конкретних художніх творів, який визначає вибір теми, сюжет, композицію, засоби зображення й вираження задуму.

Вид мистецтва – це конструктивний принцип художньої діяльності, основа якої полягає в образному баченні світу, яке визначається характером конкретно-історичного естетичного ідеалу, який втілюється у творі мистецтва за допомогою специфічних зображально-виражальних засобів.

Важливо усвідомити, що вид мистецтва – це не порожня форма, яка періодично наповнюється новим історичним змістом, а спосіб художньої діяльності, який пов’язаний з конкретно-історичними умовами, втіленням естетичного ідеалу, світовідчуванням конкретної епохи.

Якщо прийняти світоглядну позицію, що мистецтво духовна форма вирішення естетичних протиріч, то вид мистецтва є конкретно-історичним принципом вирішення вказаних протиріч.

Історія мистецтва, таким чином, розгортається перед нами як процес періодичного висування на перший план тих чи інших видів мистецтва. Але це не означає, що види мистецтва просто змінюють один одного. Справа полягає в тому, що види мистецтва мають як абсолютні, так і відносні межі. Абсолютні межі визначаються конкретно-історичними умовами, в яких певний вид мистецтва як принцип художнього вирішення естетичних протиріч адекватно виражає естетичний ідеал. Відносність видових меж проявляється в тому, що кожний вид мистецтва може входити в якості художнього моменту в інші види мистецтва. Тобто, кожний наступний вид мистецтва органічно „знімає”, вбирає, діалектично заперечує попередні види, несе в собі елементи їх образності.

У відповідності з цим, лінію історичного руху видів мистецтва можливо представити наступним чином: період розпаду первісної суспільства – декоративно-прикладне мистецтво; рабовласницька формація – скульптура; феодальна формація – архітектура; капіталістична – живопис, музика, художня література, індустріальне суспільство – театр, кіно.

Усередині кожного виду мистецтва існує поділ на жанри, стилі, роди тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво(лат. decoro – прикраса) є одним з перших видів художнього виробництва по створенню предметів побуту, призначених для задоволення як практичних, так і естетичних потреб людей.

Поняття декоративність свідчить про те, що в історії людства відбувся стрибок, який зумовив виокремлення естетичного відношення людини до дійсності як специфічного культурного феномену.

Саме з декоративності починається процес становлення естетичного відношення та історія мистецтва.

Процес становлення декоративно-прикладного мистецтва, як одного з видів мистецтва, пройшов ряд етапів. Початок іде в глибоку давнину, коли відбувається розподіл праці, відокремлюється ремесло, з’являється „надлишковий продукт”. „Надлишковий продукт”, який вже безпосередньо не вживався індивідом, а слугував для обміну на інші продукти. Змінюється відношення людини-ремісника до виготовленого продукту. Він вже безпосередньо не потрібен в якості споживацької вартості. Відбувається певне збайдужіння людини до того, що раніше оцінювалося по вищій шкалі людських цінностей – вищої життєвої необхідності.

Декоративно-прикладне мистецтво стало тим духовним засобом, який повернув цій діяльності та її продуктам значення першої життєвої необхідності.

Людський дух прокинувся й шукав шляхів своєї реалізації. Саме таким шляхом стало декоративно-прикладне мистецтво. Сама назва цього виду мистецтва свідчить про його складну подвійну природу. З одного боку його витвори зберігають „прикладну” практичну функцію, а з іншого (декоративного), стають носіями „ідеальної” функції, духовним образом.

Сутність декоративно-прикладного мистецтва полягає в подоланні процесу збайдужіння людини до суспільних форм прояву та освоєння предметів першої життєвої необхідності.

Твори декоративно-прикладного мистецтва епохи розпаду первісного суспільства залишаються і сьогодні неперевершеними за своїм художнім значенням.

Ніколи більше в історії цього виду мистецтва його творці не відносились з більшою зацікавленістю, небайдужістю до предмету своєї праці, ніж відносився до неї древній ремісник. Цим декоративно-прикладне мистецтво покладає свої абсолютні межі, досягаючи в цей період своєї естетичної заверешеності. Відносні – дозволяли йому в процесі історичного розвитку мистецтва збагачувати себе елементами живописності, музикальності, архітектурності і т.д.

„Декоративність” – зазначає український естетик Л.Мізіна – набуває статусу поняття, яке фіксує межу між мистецтвом та життям.( Див. Л.Б.Мізіна Естетична інтерпретація історії мистецтва: сучасне бачення. С.80).

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою. Воно зароджується із звичаїв, вірувань, навичок народу та безпосередньо наближається до його виробничої діяльності, його побуту.

Розвиток мануфактурного виробництва викликало необхідність появи спеціалістів, завданням яких була естетизація продукції, що випускалася. З розширенням промислового виробництва, з появою дизайну як нового виду діяльності, метою якого є формування техніко-естетичних якостей предметно-просторового середовища виникає і художня промисловість.

Скульптура це один з найдавніших видів мистецтва, витоки якого ми можемо знайти ще в культурі палеоліту. Назва цього виду мистецтва походить від латинського терміну sculpo – вирізаю. Скульптуру ще часто називають пластикою від грецького plaste – ліплю.

Неперевершеним взірцем для нас і сьогодні залишаються скульптурні твори античної Греції. Ще Гегель пов’язував класичний (античний) період мистецтва саме з мистецтвом скульптури.

Які естетичні протиріччя вдалось вирішити саме через такий вид мистецтва як скульптура в часи рабовласницької Античності? Чому саме естетичний принцип пластичності стає вирішальним і досягає своїх абсолютних меж?

Відповідь на ці питання ми можемо знайти в культурі античної цивілізації, її світогляді, конструктивним принципом яких виступала таж сама вже згадувана пластичність, скульптурність.

Всі форми духовного виробництва античного суспільства характеризувалися орієнтацію на космос (див. Тему 2), який сприймався як живий, чуттєво-матеріальний, ідеально сформований тілесний світ. І математика, і астрономія, і філософія, і мораль, і право це пошук гармонії, побудова образу пластичного і чуттєвого космосу, відтворення його в моделі „ідеального громадянина”, „ідеальної держави”, людини як мікрокосму.

З іншої сторони, ми бачимо що основною виробничою силою суспільства цієї епохи були раби, а взаємовідносини раба і рабовласника складали основу життєдіяльності людини рабовласницького суспільства. Ці стосунки були складними і неоднозначними. З одного боку вони вирізнялися зацікавленістю в рабстві, рабі як „одушевленому” знарядді праці, а з іншого – раб це тілесна річ, яка не є цінністю, є нецікавою, потворною, викликає відразу, і в кращому разі байдужість.

Своєрідним запереченням такого байдужого ставлення було формування естетичного ідеалу античності в образі пластично досконалого, прекрасного людського тіла. Своє найбільш повне втілення цей ідеал знаходить саме в творах скульптури.

Таким чином, абсолютні межі скульптури визначаються конкретно-історичними протиріччями епохи рабовласництва. Відносність меж скульптури проявляється в тому, що в своєму подальшому розвитку вона збагачувалася елементами архітектонічності, живописності, музикальності, літературності.

Архітектура – один з найскладніших видів мистецтва. Це можна пояснити тим, що на перший план виступає її прикладна функція – це сукупність різного роду споруд, які не несуть духовної, естетичної функції. Парадокс полягає в тому, що як раз архітектура і є найбільш безпосереднім виразом „чистої” духовності, яка виражається через ідеал піднесеного.

Архітектура – панівний і самий масовий вид мистецтва середньовіччя. Архітектурні образи були доступними навіть простим, неграмотним людям. Готичний собор був втіленням прагнення людини до Бога, мрією про щастя. Але більшість людей не мали змоги користуватися прекрасними спорудами, їх життя проходило у жалюгідному житлі, на обмеженому життєвому просторі, де панував феодальний, натуральний спосіб господарства.

Соціально-економічні протиріччя породжували у свідомості людини уявлення про безкінечний, безмежний, ідеальний простір. Ідеальний простір – це саме те місце, де мало б здійснитися утвердження людини як людини, найдосконалішого творіння Бога.

Зміст естетичного ідеалу середньовіччя може бути виражений поняттям безкінечного, піднесеного на противагу низькому – всьому тому, що пов’язано з примусовим закріпленням людини на обмеженому шматку землі. Найбільш повно і яскраво цей естетичний ідеал був втілений в такому виді мистецтва як архітектура.

З однієї сторони, архітектура діалектично „знімає” в себе скульптурність, є органічною єдністю тіла і простору а, з іншої, в подальшому розвитку мистецтва архітектурність входить в якості необхідного складового елементу в живопис, літературу, театр і кіно.

Період первісного накопичення капіталу – складний і різнобічний процес, який ввібрав в себе і час виходу виробника із середньовічного укладу життя, і час великих духовних потрясінь. Масова втеча селян в міста, виокремлення такого прошарку як купці, формування цехових відносин, поява молодої буржуазії – все це поступово розхитувало феодальні основи життя людей і створювало умови для перетворення земельної власності в промисловий капітал. Панівним у відносинах між людьми стає принцип буржуазного індивідуалізму. Матеріальне життя починає виступати для індивіда як мета, а виробництво, праця – як засіб ((див. тему 5 ).

Естетичний ідеал капіталістичного суспільства формувався як заперечення обмеженості усіх сторін суспільних відносин цього суспільства і віднайшов своє втілення й оформлення вже не в одному виді мистецтва, а в декількох. Такими видами мистецтва стали – живопис, музика та художня література. Людські відносини проявляються в моменті безпосередньої дії, вчинку, інтонації, слові, тому і естетичний ідеал найбільш повно знайшов своє втілення у зазначених видах мистецтва.

Живопис як вид мистецтва висувається на перший план в епоху Відродження, яка співпадає з етапом зародження буржуазних відносин. Ідеал Відродження – це жива, чуттєва, сповнена прагнень і відкрита світу людина. Живопис означає буквально майстерно „писати живе”. Живопис протистоїть збайдужінню людини до суспільних відносин, які виражаються моментом живої людської дії.

Музика як вид мистецтва протистоїть збайдужінню людини до суспільних відносин, які виражаються інтонацією. Але музикальна інтонація якісно відрізняється від буденної речової інтонації. Музика використовує не випадкові, а найбільш типові відтінки інтонаційних відносин між людьми. Музика протистоїть всьому буденному, монотонному, через звукові образи виражає суттєвіші моменти людського буття.

Художня література як вид мистецтва протистоїть збайдужінню людини до суспільних відносин, які виражаються за допомогою слова. Література естетично осягає людину і світ через художнє слово.

Як підкреслювалося вище, що музикальна інтонація не тотожна буденній речовій інтонації, так і літературне слово не тотожне буденному і науковому слову. Художня література займає особливе місце в системі видів мистецтва. Художнім словом охоплюється весь різноманітний й різнобарвний світ людини, найпотаємніші куточки людської душі, її думки, переживання, настрої.

Театр в якості художньо завершеного виду мистецтва виступає лише тоді, коли живопис, музика, художня література вже виокремлюються як такі.

Безпосередність живої театральної дії включає в себе живописність. Тобто виражає відносини між людьми в кожному моменті дії, в позі, жесті, міміці. Вона включає в себе і музикальність, як вираження в живій людській мові найтонкіших відтінків інтонаційних відносин між людьми і, безперечно, вона включає в себе літературність як вираження відносин між людьми за допомогою слова.

Театр таким чином, є синтетичний вид мистецтва, який включає в себе інші види, але не в якості складових, а в діалектично знятій синтетичності.

Живописність театру не є живописом як таким ( декорації скоріше можна віднести до архітектурного моменту – оформлення художнього простору). В театрі дія не опосередкована з допомогою полотна, фарб, ліній, вона є живою дією живих людей. Живопис присутній в театрі у знятому виді, в знятті опосередкованості через кольори. Те ж стосується і музики, і літератури. Музика в театрі не опосередкована через звук, вона безпосередньо присутня в живих інтонаційних формах спілкування. В свою чергу, література в театрі не опосередкована через друковане слово, а виражається живим словом.

Збагачення театру архітектурністю, тобто розширення театрального художнього простору, призводить до появи нового виду мистецтва – кіно.

Процес історичного висування окремих видів мистецтва в якості завершених є духовною стороною процесу становлення естетичної культури людини. Відповідно, види мистецтва як типи художньо-образного світосприйняття, що історично склалися, виступають в людській історії як моменти формування дійсної людської чуттєвості, найвищою мірою небайдужого, живого, безпосереднього відношення людини до світу.