Греко-католицизм

На західноукраїнських землях, які потрапили під владу Речі Посполитої, при активній діяльності єзуїтів (орден заснований 1534 р. Ігнатієм Лойолою для боротьби з Реформацією) було розпочато підготовку до унії православної і католицької церков. Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви. Робилися спроби встановити незалежну від Москви метрополію з центром у Києві. У 1583 р. київським митрополитом було обрано Онисифора Дівочку, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися всім своїм єпископам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих. Унія в речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією. Ідею зближення з Римом підтримувала і частина православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Г.Балабан, роздратований втручанням у справи Константинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали єпископи луцький К.Терлецький, холмський – Д.Збируйський, пінський – Л.Пелчицький. Після таємних переговорів із представниками короля та Папи вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священників на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах та догми.

Звістку про підготовку унії громада сприйняла з великим обуренням. Князь К.Острозький назвав єпископів “вовками в овечій шкурі” і закликав віруючих до протесту. Г.Балабан змушений був зректися своїх намірів. Проте інші єпископи – І.Потій та К.Терлецький – поїхали до Риму та передали прохання єпископів православної церкви щодо унії з Римською церквою, підписали Символ віри («філіокве»), визнали верховну владу Папи, постанови Флорентійського й Тридентського соборів. Папського буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, право священників на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях.

6 -10 жовтня 1596 р. у Бресті відбулися одночасно два собори – православний та уніатський. Проте постанову православного собору король ігнорував. Православ’я опинилося фактично поза законом. Згодом це спричинило антикатолицький козацький рух під проводом С.Наливайка, гетьмана П. Сагайдачного. Проти унії виступали братства, в тому числі Київське, яке засноване у 1615 р. Братства сприяли просвіті населення. Саме при підтримці Львівського братства І.Федоров зміг надрукувати в 1574 р. “Апостол” – першу друковану книгу в Україні.

1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина опинилася під Австрією. Це значно полегшило становище українців, оскільки було обмежено сваволю шляхти жорсткими австрійськими законами. З 1774 р. церква називається греко-католицькою і дістає рівні права з римо-католицькою. У Львові засновано греко-католицьку семінарію. До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій. 1946 р. радянська влада звинуватила греко-католицьку церкву в колабораціонізмі з фашистами й підтримці повоєнного повстанського руху. До Сибіру було вислано значну частину духовенства, у тому числі митрополита Й.Сліпого. Під впливом державних органів священик Г.Костельник організував рух за розрив з Римом. У березні 1946 р. було скликано синод, на якому було прийнято рішення про скасування Брестської унії 1596 р., розрив із Римом і “возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою.

Рух за відновлення греко-католицької церкви набув розмаху з 1987 р. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Сьогодні греко-католицька церква об’єднує біля мільйона віруючих, має 76 монастирів, 9 навчальних закладів. Перебуваючи в підпіллі, церква зберегла свої ієрархічні структури. Навесні 1992 р. Мирослав Кардинал Любачівський, тодішній глава церкви, повернувся з еміграції до Львова. Після його смерті церкву очолив Верховний Архієпископ Блаженнійший Любомир Кардинал Гузар.