Розвиток філософської думки в Україні хх - ххі століття

Зазначений період був найскладнішим і найтрагічнишім часом у житті українських філософів та їх творчих здобутків. Українське духовне відродження тривало недовго і вже з середини 20-тих років почалися репресії, викликані звинуваченнями у „зраді”, „шпигунстві”, „відступництві” від марксизму тощо. На початку 1930–х років почалося цькування й філософів. Ситуація погіршувалася тим, що творчий пошук мислителів заганявся в єдине світоглядне русло – філософію діалектичного та історичного матеріалізму як єдино можливого типу філософської рефлексії. Головне призначення філософії того часу полягало в обгрунтуванні політики, генеральної лінії партії. Філософія перетворювалася на ідеологію, рупор партійних лозунгів, догм та доктрин. Однак навіть в умовах тоталітарної системи філософська думка України не згасла повністю. В ці роки формується цікава, творча плеяда мислителів: В.О.Юринець, М.І.Хвильовий, С.Ю Семковський. Культурне відродження двадцятих років закінчилось трагічно й увійшло в історію під назвою „розстріляне відродження”.

Певні зрушення відбуваються під кінець другої світової війни. В 1944 р. відкривається філософський факультет у Київському університеті, а в 1946 р. створюється Інститут філософії АН УРСР. Тим самим закладалися інституціональні підвалини для відтворення філософського життя в Україні. Хоча можливості ці були вкрай обмежені. Тільки за часів так званої хрущовської відлиги (1956 р.), коли тиск більшовицько-партійного пресу на духовне життя дещо послабився, активізуються філософські пошуки в Україні.

У 1962 році директором Інституту філософії АН УРСР призначається П.В.Копнін (1922 – 1972). Талановитий організатор науки, філософ, гуманіст, людина всебічно освічена й прогресивна, він започатковує декілька новаторських наукових філософських напрямків долідження, таких як проблеми логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Розпочалося грунтовне дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії, дослідження проблем людського буття, його естетичних та етичних, соціально-психологічних засад. Саме за ініціативою П.В.Копніна в Інституті філософії розпочав свою діяльність перший в Україні відділ конкретних соціологічних досліджень, який сьогодні виріс в Інститут соціології НАН України. П.В. Копнін об’єднав навколо себе талановиту молодь, яка пройшла за останні десятиліття ХХ ст. тернистий шлях наукового, творчого, суспільного, громадянського загартування й сьогодні складає гордість і славу сучасної української духовної культури це: І.В.Бичко, П.Ф.Йолон, С.Б.Кримський, В.І.Мазепа, В.М Нічик, М.В.Попович, Л.В.Сохань та інш.

Після призначення в 1968 р. П.В.Копніна директором Інституту філософії НАН Радянського Союзу, посаду директора київського Інституту філософії обіймає його учень і послідовник В.І.Шинкарук (1928–2002). Продовжуючи напрямки філософського пошуку, В.І.Шинкарук поглиблює і розширює дослідження гуманістичного спрямування. Діалектичний матеріалізм у працях науковців Інституту набуває „людського обличчя”. В роботах В.П.Іванова, О.І.Яценка, М.О.Булатова, М.Ф.Тарасенка, В.Г.Табачковського приділяється увага філософії культури, філософії світогляду, філософській антропології, проблемі свободи. Програмною працею цього напрямку є книга „Людина і світ людини”(1977).

Нове відродження української філософії, розпочалося з кінця 1980-х – на початку 1990-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності. Відбулося продуктивно-критичне осмислення філософської проблематики, звільнення від ідеологічної залежності, вихід на загальнолюдські світоглядні цінності. Осередками філософської думки стали філософські факультети університетів Києва, Львова, Харкова.