Принципи і закони діалектики

Як бачимо, діалектика має багато визначень. Проте вони не суперечать одне одному, а лише розкривають її різні сторони, виявляють багатогранність та сфери застосування діалектичного сприйняття світу. Предметом діалектики були і залишаються зв’язки предметів і явищ матеріального світу та мислення. Діалектика як система наукових знань носить універсальний характер, оскільки стосується природи, суспільного життя і людського мислення. Як наука вона спирається на систему взаємозв’язаних принципів, законів і категорій.

Принципи – це найбільш загальні, обґрунтовані теоретичні положення, які лежать в основі науки. Принципи об’єднують поняття, закони і категорії науки в єдину систему, відіграючи синтезуючу роль. Принципи не можуть бути виведені з інших форм знання; вони формуються в результаті тривалого практичного і теоретичного освоєння світу.

До основних принципів діалектики відносять: 1) принцип розвитку; 2) принцип єдності історичного і логічного; 3) принцип всезагального зв’язку і взаємозалежності предметів та явищ; 4) принцип системності; 5) принцип сходження від абстрактного до конкретного. Коротко охарактеризуємо їх.

Принцип розвитку випливає з визнання руху основним атрибутом (невід’ємною властивістю) матерії і полягає в тому, що зміни відбуваються не хаотично, а детерміновані (визначені, характеризуються) певною причиною, спрямованістю і послідовністю. Розвиток не тотожний рухові і змінам. Як відмічав В.І. Ленін, розвиток – це власний рух речей, їх власне життя. Тобто, розвиток – це рух від простого до складного, від нижчого до вищого. Він носить системний характер, передбачає незворотні перетворення. Тому категорія «розвиток» вбирає всі форми руху: прогресивний, регресивний і рух по колу. Діалектика вчить про неперервність розвитку, наступність його етапів.

Принцип єдності історичного й логічного стверджує можливість адекватного відображення реального розгортання подій, процесів і явищ у мисленні людини через систему понять і категорій.

Принцип всезагального зв’язку розкриває умови реалізації принципу розвитку. Він відображає фундаментальну властивість об’єктивного світу – всезагальний зв’язок і взаємодію предметів і явищ.

Принцип системності є важливим принципом діалектики. Він вказує на те, що діалектика не є механічним набором положень, прикладів і схем, а постає як логічна, послідовна, несуперечлива, відкрита система, цілісне вчення, яке має складну внутрішню структуру.

Принцип сходження від абстрактного до конкретного визначає напрям пізнавального процесу. Згідно з цим положенням реальний процес пізнання має бути направлений від абстрактного, побутового, життєвого, випадкового до конкретного, поданого у формі загального і теоретичного.

Закон – це внутрішній, необхідний, суттєвий, повторюваний зв’язок між предметами та в самих предметах і явищах. Закон виражає систему об’єктивних, стійких, істотних зв’язків. Він встановлює відношення між явищами і процесами, яке носить універсальний характер. Іншими словами, закономірні зв’язки є частиною об’єктивної реальності. Це означає, що закони діють незалежно від нашої волі і знання про них; закони не можна відмінити чи замінити. Ф. Енгельс визначив закон як форму всезагальності в природі.

Розрізняють три види законів: часткові (спеціальні), загальні та універсальні. Часткові закони відображають один із типів руху, поширюються на обмежене коло явищ дійсності. Наприклад, закон попиту і пропозиції, закон Архімеда, закон Лапласа тощо. Загальні закони характеризують кілька видів руху та форм існування матерії. Наприклад, закон збереження енергії, закон гравітації, закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил. Універсальні закони пронизують усі сфери об’єктивного світу – природу, суспільство, мислення. Такими є закони діалектики.

До основних законів діалектики відносять: 1) закон єдності і боротьби протилежностей; 2) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; 3) закон заперечення заперечення. Виділяють й неосновні закони діалектики, які розкривають різні сторони та особливості процесу розвитку. В сучасній філософії їх прийнято називати співвідносними (парними) категоріями: явище і сутність, причина і наслідок, можливість і дійсність, форма і зміст та інші.

Отже, діалектика – це наука про розвиток в його найширшому тлумаченні. Щоб зрозуміти, що таке розвиток необхідно встановити: 1) що є джерелом розвитку? 2) який механізм розвитку? 3) яка спрямованість розвитку? Відповіді на ці питання дають основні закони діалектики. Зупинимося коротко на їх характеристиці.

На перше питання про джерело розвитку відповідає закон єдності і боротьби протилежностей, який В.І. Ленін у «Філософських зошитах» назвав ядром діалектики. Дія цього закону розкривається через такі категорії: тотожність, різниця, протилежність, суперечність. Тотожність – це визначеність предмета, такий стан об’єкта, коли його властивості деякий час є узгодженими між собою, забезпечують рівновагу предмета. Тотожність у діалектиці не співпадає з тотожністю в формальній логіці, яка вимагає незмінності предметів і явищ, абсолютизує їх властивості і стан. Діалектична тотожність фіксує тотожність у загальному, абстрагуючись від різниці в деталях.

Зміни, що відбуваються з часом чи під впливом зовнішніх або внутрішніх чинників, призводять до появи різниці між предметами та їх частинами. І хоча різниця – це незначна зміна, їх сукупність та поглиблення призводять до появи протилежності. Протилежність – це властива кожному виду руху і формі існування матерії особливість. Наприклад, сили притягання і відштовхування, стани руху і спокою, процеси асиміляції і дисиміляції тощо. Протилежності є взаємозв’язаними та обумовлюють одне одного. Тотожність протилежностей означає, що одна протилежність виражається через іншу, не існує без неї, відповідає їй. Російський письменник Єфремов в романі «Лезо бритви» писав: «Світові властива амбівалентність (двоякість). Ніч проганяючи день, заступає на його місце, щоб потім піти зі світанком. Але вони не заміняють одне одного. Ніч залишається ніччю, а день – днем. І радість не знищує печалі. І зло несумісне з добром, хоча порізно вони б не існували. Їх поєднання означало б знищення».

Тому єдність протилежностей завжди відносна, а їх боротьба – абсолютна. Протилежності не можуть бути примирені, хоча й не існують одне без одного. Коли протилежності вступають у взаємодію народжується суперечність. Суперечність – це нестабільний стан, що є результатом нетривалого домінування однієї сторони протилежності над іншою. Розв’язання суперечності і є джерелом розвитку предмета чи явища. При цьому справжнім поштовхом до розвитку можуть виступати тільки внутрішні суперечності.

Крім названих виділяють основні й неосновні, головні і другорядні, об’єктивні й необ’єктивні, антагоністичні та неантагоністичні суперечності. Поділ суперечностей не варто абсолютизувати, оскільки, наприклад, внутрішні суперечності розвитку держави є зовнішніми стосовно сімейних суперечностей. Зі свого боку, сімейні протилежності можуть виступати як зовнішні відносно духовного життя людини. Відкрите протистояння між протилежностями народжує конфлікт, який і зумовлює розв’язання суперечності. Процес розв’язання суперечності втім не завжди призводить до якісних змін у структурі об’єкта. Нерідко спостерігається знищення предмета. Причину цього пояснюють наступні закони діалектики.

До основних законів діалектики відноситься також закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, який відповідає на питання про механізм розвитку, виявляє відношення неперервності й розривності, еволюційності та революційності змін. Сутність цього закону характеризується такими категоріями як властивість, якість, кількість, міра і стрибок. Властивість – це така сторона предмета, яка відрізняє його від інших, або робить схожим з іншими. Властивості визначають часткові прояви і характеристики об’єкта. Вони поділяються на суттєві і несуттєві (випадкові). Серед суттєвих властивостей виділяють атрибути – властивості, які не можуть змінюватися чи зникати за жодних умов. Їх руйнація веде до знищення об’єкта. Наприклад, атрибутом людини є мислення, атрибутом матерії – рух. Від властивостей відрізняють ознаки, які є способом їх вияву. Ознака свідчить про наявність властивості, але при цьому не здатна її адекватно відображати. Стійка сукупність властивостей, кожна з яких є суттєвою і необхідною, а разом вони є достатніми для характеристики предмета чи явища, називається якістю. Якість визначає внутрішню, суттєву, необхідну основу предмета, його природу. Кожний об’єкт може мати кілька якостей, залежно від того, в контексті яких відношень його розглядають. Наприклад, якість бензину як пального і якість бензину як розчинника, відрізняється. Якість не співпадає із сутністю, яка виражає цілісність явища. Сутність – це органічна єдність якостей.

Категорія якості зв’язана з категорією кількості, яка характеризує величину, ступінь, величину, темп розвитку предмета. Наприклад, для рідини кількістю є об’єм, температура, питома вага тощо. Чим складніше явище, тим чисельніша множина його кількісних вимірів. Кількість і якість невіддільні одне від одного. Їх взаємовідношення характеризується тим, що: а) якість конкретного явища виявляється в його властивостях; б) одна і та ж властивість може належати якісно різним предметам; в) властивості виражають якісну визначеність предмета лише відносно інших предметів або явищ. Тобто кількість – це якість, виражена в просторово-часовому аспекті. Описаний зв’язок кількості та якості є органічним. Якість неможлива без кількості й навпаки. Наприклад, якість атомного елемента залежить від кількості електронів, протонів, величини заряду, атомної маси тощо.

З іншого боку кількість виражає момент змінності предметів і явищ, тоді як якість – стабільність, непорушність структури та змісту. Що ж викликає зміну якості? На основі аналізу принципів діалектики та закону єдності і боротьби протилежностей можна стверджувати, що якість і кількість є діалектично зв’язаними. Вони є діалектичними протилежностями, які в певних рамках зберігають тотожність. Цей діапазон, в межах якого зміна кількості не призводить до зміни якості, виражається категорією «міра». Міра характеризує єдність кількості та якості. Міра – це кількісно визначена якість, або якісно визначена кількість. До певного моменту кількісні зміни, що відбуваються поступово та непомітно, не впливають на якість об’єкта, залишають його тотожним у загальному.

Сутність закону взаємного переходу кількісних і якісних змін полягає в тому, що поступові кількісні зміни, коли вони порушують міру предмета, його визначеність, призводять до зміни якості предмета, його сутнісного (незворотного, повного) перетворення. Процес переходу від однієї якості до іншої, від якості першого порядку до якості другого порядку і т.д. характеризується категорією «стрибок». Саме стрибок є механізмом розвитку, забезпечує перехід від однієї якості до іншої.

Стрибок не зупиняє, а передбачає подальший розвиток предмета, який може відбуватися еволюційним або революційним шляхом. Революція – це скачок, в ході якого змінюється основний зміст, якість предмета. Наприклад, ложка дьогтю змінює властивості бочки меду. Еволюція – це вид скачка, який не викликає докорінної ломки якісної основи. Зміни відбуваються непомітно, з перетворенням внутрішньої структури. Наприклад, підігрівання води відбувається поступово і лише при досягненні відповідної температури вода набуває нової якості – перетворюється на пару або лід.

На питання про спрямованість розвитку відповідає закон заперечення заперечення. Він виходить з того, що процес розвитку відбувається в декілька етапів, які обумовлюють одне одного. Даний закон виявляє не окремі акти розвитку чи їх особливості, а відображає системність всіх його ступенів, зв’язок нового зі старим, майбутнього з минулим, їх наступність і поступовість. Зміст цього закону виразив В.І. Ленін: «Розвиток, немов би повторює пройдені етапи, але повторює їх інакше, так би мовити по спіралі, а не по прямій лінії». У такий спосіб важливі для подальшого розвитку властивості попереднього етапу зберігаються, набуваючи нової форми.

Дія цього закону розкривається через категорії «діалектичне заперечення» та «зняття». Діалектичне заперечення характеризує зв’язок послідовних етапів розвитку. Це означає, що якісні перетворення можливі лише через заперечення старої якості. Тобто діалектичне заперечення є з одного боку моментом і умовою розвитку, а з іншого – моментом зв’язку зі старим. Пояснюючи зміст даної категорії, Ф. Енгельс писав, що в діалектиці заперечувати – це не означає просто сказати «ні». Діалектичне заперечення передбачає встановлення наступності процесу розвитку. На противагу цьому, знищення предмета, його руйнація описується категорією «метафізичне заперечення». Наприклад, якщо зерно змололи на муку, то його метафізично знищили. Якщо ж зерно висадили в землю і вони проросло, то говорять про діалектичне заперечення (зерно дало врожай, передавши генний код).

Збереження старої якості в новій, але у зміненому вигляді, виражається категорією «зняття», яка вказує на спіралевидну траєкторію розвитку. Кожен новий його етап (виток) містить елементи попереднього етапу, ґрунтується на ньому.

Втім для визначення направленості розвитку одного заперечення замало, адже воно лише визначає межі та умови існування старого, вказує на необхідності його заміни. Тобто зв’язок нового зі старим реалізує єдність протилежностей, визначає умови подальшого розвитку. Цю функцію виконує друге заперечення (заперечення заперечення), без якого перше заперечення (поява нового) не може до кінця себе реалізувати. Наприклад, якщо реформи деякого сектору проводять лише для того, щоб вирішити деяку актуальну проблему без паралельного аналізу наслідків та їх узгодження з існуючою ситуацією, то такі перетворення, як правило, закінчуються провалом, руйнацією. Саме друге заперечення визначає і характеризує спрямованість розвитку.

Отже, закон заперечення заперечення говорить про безкінечність розвитку, про те, що будь-яке нове кінець-кінцем саме перетворюється в своє заперечення, направляючи розвиток по так званій діалектичній спіралі.