Діалектика та її історичні форми

Філософія як наука, як форма суспільної свідомості й особлива система знань направлена на виявлення загальних закономірностей розвитку природи, суспільства та мислення. Видатний німецький мислитель Г. Гегель писав, що філософія – це епоха, схоплена в думці; вона підводить підсумок, систематизує, узагальнює предметно-практичну діяльність людини. Втім філософія це ще й погляд у майбутнє, пошук перспектив, аналіз можливостей, розробка стратегій. Виконуючи цю місію, філософія спирається на систему методів, принципів, законів і категорій, які надають філософському знанню найбільшої форми загальності, утверджують його універсальний характер. Одним з таких методів є діалектика (від грец. διαλεκτική – бесіда, суперечка, дискусія) – теорія розвитку, універсальний підхід до пізнання дійсності.

У попередніх темах, виявляючи специфіку філософського світогляду та розкриваючи етапи становлення філософської думки, неодноразово розглядалися такі поняття як «процес», «розвиток», «суперечність», «необхідність», «зв’язок», «причина» і т.п. Аналізом змісту цих понять мислителі займалися впродовж усієї історії філософії. Стихійні уявлення про розвиток і змінність зустрічаються ще в міфологічній картині світу. Французький етнограф і філософ К. Леві-Стросс показав, що первісна культура «пронизана» суперечностями «добро-зло», «вічне-тлінне», «земля-вода», «війна-мир» тощо. Російський релігійний філософ А.Ф. Лосєв назвав це діалектикою міфу, підкреслюючи прагнення людини осягнути її зв’язок з Вічністю, Всесвітом, Життям.

Однак спробу здійснити перехід від наочно-чуттєвого способу вираження суперечності життєвого простору до його понятійного, абстрактно-логічного опису вперше зробили мислителі Стародавньої Індії, Китаю та Греції. Так, у філософії даосизму були висловлені ідеї щодо плинності сущого, неможливості стану спокою. Античний філософ Геракліт ще в VI-V ст.ст. до н.е. виступив проти того, що світ складається з незмінних предметів і явищ, оскільки «одне й те ж є молодим і старим, живим і мертвим; те змінюється на це; це, перероджуючись, знову стає тим». При цьому джерелом змін Геракліт вважав взаємодію протилежностей, яка натягнутий лук і тятиву перетворює на арфу. Більшість представників натурфілософського етапу античної філософії в своїх творах оперували парними категоріями: «причина-наслідок» (Фалес, Емпедокл), «хаос-гармонія» (Піфагор), «буття-небуття» (Парменід), «скінчене-безкінечне» (Анаксімандр, Зенон), «чуттєве-розумне» (Демокрит).

Але, якщо перші філософи поширювали уявлення про змінність, рух, безперервність на космос, природу, світ загалом, то, починаючи з другої половини V ст. до н.е., вчення про розвиток стає способом пошуку істини через зіткнення протилежних точок зору (майєвтика Сократа) та методом аналізу і синтезу понять (діалектика Платона). В роботах Платона вперше вводиться термін «діалектика» для позначення особливого стилю мислення, спрямованого на отримання загального істинного знання.

Піфагорійці, софісти, представники сократівських шкіл, платонівської Академії, оратори і поети перетворили діалектику на мистецтво ведення діалогу, який став основною формою вирішення політичних, соціальних та філософських проблем. Діалектика як діалог стала першим способом теоретизування про світ, людину, суспільство. Вона дозволила зрозуміти, що категорії – це найзагальніші поняття, якими оперує людина. Простір, матерія, рух, форма та інші категорії є не просто словами, а формами мислення.

Учень Платона, Арістотель, висунув думку, що продуктивність діалогу залежить від дотримання певних правил мисленнєвої діяльності. Виведені ним закони логіки – тотожності, виключеного третього та заборони суперечності – фактично підпорядкували діалектичну логіку формальній, яка прагнула усунути зміст судження, сконцентрувавши увагу на його формі. Наявність суперечностей сприймалася як ознака хибності судження і вимагала його уточнення.

Отже, в Античній філософії сформувалися два підходи до розуміння діалектики. Перший тлумачив її як мистецтво суперечки, форму діалогу, який направлений на пошук істини, узгодження суперечливих точок зору, їх узагальнення та подолання. Другий підхід характеризував діалектику як метод філософствування, направлений на пізнання загального, істинного, об’єктивного. Останнє тлумачення діалектики було розгорнуте та деталізоване в наступних філософських системах та залишається актуальним і для сучасної філософії.

В епоху Середньовіччя осмислення діалектики відбувалося в контексті дискусії щодо природи універсалій (від лат. universalis – всезагальний), зміст якої полягав у вирішенні питання: чи існують реальні прообрази загальних понять? Фактично ця суперечка, яка поділила філософів на реалістів (вважали, що універсалії існують реально і передують виникненню одиничних речей) та номіналістів (стверджували, що в світі існують лише одиничні речі, які позначаються відповідними поняттями), мала на меті розв’язати проблему адекватного відображення дійсності в мисленні людини.

Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст.ст. уявлення про діалектику змінюється. Її протиставляють метафізичному, догматичному стилю мислення, який був характерним для методологічних та наукових пошуків. Приймаючи за першодвигун світу Бога, філософи Нового часу орієнтувались на опис, реєстрацію та класифікацію емпіричних фактів, їх раціональне пояснення. Тому питання про джерело руху, причину й спрямованість розвитку в явному вигляді не ставилося.

Представники німецької класичної філософії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) протиставили діалектику й метафізику, назвали їх різноспрямованими, хоча й взаємозалежними способами мислення. Виявивши обмеженість суто теоретичного пізнання, І. Кант стверджував, що буття і мислення є принципово різними сутностями. З мислення, думки про предмет не можна вивести існування останнього. Для цього необхідний досвід. Проміжною ланкою між досвідом (чуттєвістю) і розсудком є судження, яке може бути хибним, недостовірним. Саме тому метафізика, як пізнання з допомогою одних лише понять і категорій, нездатна задовольнити потребу в пізнанні. Необхідний критичний, недогматичний аналіз пізнавальних здібностей людини. Діалектика, за І. Кантом, і є вченням про визначенням меж і можливостей знання. Незважаючи на його постійне поглиблення і розширення, розум завжди буде прагнути вийти за межі досвіду, осягнути світ цілісно, не розчленовано (синкретично). Діалектика є способом визначення адекватності методів пізнання; вона встановлює зв’язок чуттєвості, розсудку та розуму, робить їх взаємозалежними, підпорядкованими одне одному.

У філософії Г. Гегеля діалектика стала не лише способом мислення, а й теорією розвитку. Будуючи теорію діалектики на об’єктивно-ідеалістичній основі, німецький філософ виходив з принципу єдності мислення і буття, введеного античним мислителем Парменідом. Тому буття цікавило Г. Гегеля лише у процесі його становлення, як розгортання чистого Мислення. Проте він не визнавав наявності суперечностей у чуттєво даній дійсності. В його теорії категорії діалектики виражали історичний процес саморозвитку Абсолютної Ідеї, а джерелом її розвитку виступало вирішення внутрішніх суперечностей.

Дотримуючись цього ж принципу, К. Маркс та Ф. Енгельс розробили теорію матеріалістичної діалектики. На відміну від Г. Гегеля, який за початок і джерело розвитку взяв ідеальне начало, К. Маркс і Ф. Енгельс говорять про розвиток як характеристику, що внутрішньо притаманна природі та суспільству. Людське мислення здатне відтворювати цей розвиток через формування й наповнення змістом відповідних категорій і законів. Тому філософія марксизму розрізняє об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика виявляє закони розвитку об’єктивної реальності, незалежної від волі і свідомості людини. Суб’єктивна діалектика – це відображення об’єктивної діалектики у свідомості людей. Цей вид діалектики, на думку К. Маркса та Ф. Енгельса, є об’єктивним за змістом і суб’єктивним за формою. Іншими словами, закони об’єктивної і суб’єктивної діалектики хоча й відрізняються за формою, все ж є тотожними за змістом. Це положення можна зобразити наступною схемою, яка наочно показує, що усвідомлення об’єктивної діалектики йде у зворотному напрямку від дійсного розвитку. Осмислення та викриття законів об’єктивної діалектики і є діалектикою суб’єктивною.

Це відкриття дозволило К. Марксу застосувати закони і категорії діалектики до аналізу суспільства, а Ф. Енгельс показав, що діалектичним є розвиток природи і проілюстрував це на конкретних прикладах у працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг». Цю думку підтверджує й розвиток природознавства в ХХІ ст. Сучасна наука синергетика (міждисциплінарна наука про складні, відкриті структури) доводить, що саме діалектичний метод дозволяє пізнати світ як складну самоорганізовану систему.

Більшість напрямків некласичної західної філософії трансформували діалектичні ідеї Г. Гегеля, К. Маркса та Ф. Енгельса відповідно до своїх світоглядних принципів. У наш час існують: розуміння діалектики в неотомізмі (діалектична теологія К. Барта, П. Тілліха), яка протиставляє релігію і віру; діалектика людського існування (екзистенціалізм Ж.-П. Сартра, К. Ясперса), яка тлумачить існування протилежностей як ознаку свободи; негативна діалектика (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас, М. Хоркхаймер та ін.), яка прагне усунути опозиції класичної діалектики (необхідність-випадковість, можливість-дійсність тощо), подолати «одномірність» людини (Г. Маркузе), надавши мисленню ознак метафоричності, образності, асоціативності. Негативна діалектика основним своїм завданням вбачає не подолання суперечностей, а їх пошук, «послідовне логічне усвідомлення нетотожності», проблемності світу. Загалом сучасна діалектика – це пошук людиною цілісності, її прагнення осягнути безкінечне, вічне, істинне. Завдяки діалектиці людина долає обмеженості формальної логіки, прагнучи узгодити розчленованість власного світу з уявленнями про Абсолют.

Розглянуті вище історичні форми діалектики дозволяють стверджувати, що на сьогодні діалектика існує в трьох формах: ідеалістична діалектика (розроблена на основі об’єктивного ідеалізму Г. Гегелем), марксистська діалектика (розроблена на матеріалістичних засадах К. Марксом і Ф. Енгельсом) та негативна діалектика (розроблена Т. Адорно і М. Хоркхаймером для аналізу суперечностей розвитку сучасного суспільства).