4.1. Філософська думка Київської Русі

Становлення вітчизняної філософської думки відбувається у межах духовної культури Київської Русі - першої східнос­лов'янської ранньофеодальної держави, що займала майже всю територію Східно-Європейської рівнини - від Балтики до Чор­ного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя.

В історії розвитку суспільної думки епохи Київської Русі можна виділити три етапи. Перший етап - від зародження Киї­вської Русі (IX ст.) до 70-х років XI ст. - характеризується знач­ними успіхами держави у економічному і культурному житті, у галузі міжнародних відносин. Другий етап - від 70-х років XI ст. до 20-х років XII ст. - характеризується відображенням у суспільній думці соціальних суперечностей. Третій етап - дру­га чверть XII ст. - середина XIII ст., коли створюються п'ятнад­цять відносно самостійних князівств, що за розвитком економі­ки і культури були на рівні передових держав Європи.

Найдавніші збережені пам'ятки писемності Київської Русі, які є джерелом пізнання історії філософської думки тих часів, датуються кінцем X - серединою XI ст., коли створюються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Остромирове Єван­геліє та Ізборники Святослава.

Наприкінці XI ст. ще були дуже відчутні чвари, непорозумі­ння між християнським і слов'янським язичним світоглядом. З філософської точки зору, язичний світогляд відрізняється від християнського тим, що він не виділяє людину з природою: язичництву був притаманний пантеїзм (природа = Бог). Тут акценти зміщуються з натуралістичної рівноваги на напруже­не протистояння духу і матерії: у світі взагалі, і в людині зокре­ма, відбувається боротьба двох протилежних першопочатків, що ототожнюються з Богом і дияволом. Замість ідеї вічного коловороту виробляється ідея вектора розвитку від створення до кінця світу. У християнській ідеології людина несе моральну відповідальність за свій свідомий вибір між двома силами. Життя людини цілком належить всесвітньому універсуму, її доля стає частиною долі Всесвіту.

Філософській думці Київської Русі властива «етизація» філософської культури в цілому. Все у світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космічним конфліктом добра і зла й виявляється долученим до світової історії спасіння.

Філософське знання за часів Київської Русі характеризуєть­ся, по-перше, як своєрідний морально-філософсько-теологічний синкретизм; по-друге, оскільки це був період становлення дер­жави, у тогочасній філософії значну роль відігравало філософсь­ке обгрунтування політики, пропозиції щодо різноманітних підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Філософія ви­никає як усвідомлення поступового державного розвитку, ос­мислення соціально-економічних, політичних проблем.

Глибинним джерелом вітчизняної філософської думки є народна, а також книжна культура, що йшла від богослов'я і церковності. Християнське світорозуміння сформувалось внас­лідок взаємопроникнення культур стародавнього світу - греко-римської і близькосхідної.

Крім старослов'янських перекладів окремих біблейських книг, існували книги Іоана Златоуста, Василія Кесарійського, Юстиана Філософа (що складали Ізборник). Авторитетом для руських мислителів був Іоанн Дамаскін. Всі ці мислителі твер­дили, що любов до Бога є істинна філософія, адже вона вчить людину, як «завдяки справам» уподобитися Богу. Саме цей «діяльний аспект» у розумінні філософії, що несумісний з аб­страктним теоретизуванням, дуже характерний для стилю філо­софського мислення Київської Русі: головне завдання філософії вбачається в обгрунтуванні реальної діяльності.

Переклади візантійських творів не лише знайомили любо­мудрів Русі з філософською культурою цієї держави. Вони слу­гували важливим джерелом інформації щодо ідей античної філософії, на грунті якої формувалась візантійська філософська дум­ка. Найбільш відомими на Русі античними мислителями були Арістотель і Платон. В Ізборнику 1073 р. вміщено ідеї з «Кате­горій» Арістотеля. Завдяки цьому трактатові давньоруський читач мав відомості щодо тлумачення таких фундаментальних філософських категорій, як «сутність», «випадковість», «кількість», «якість», «суперечність». У збірці «Бджола» вміще­но було уривки з робіт Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура, Арістотеля.

Крім зв'язків з Візантією, існували ще відносин з Болгарією. Слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій не тільки створили «книжну словесність», але й започаткували у слов'янській писем­ності філософську термінологію. Духовна культура Київської Русі формувалась також на грунті контактів із західноєвропейською, сирійською («Повість про Акіра Премудрого») та грузинською («Сказання про іверську царицю Динару») культурами.

Важливе місце у філософських, поглядах, що поширювались на території Київської Русі, посідали уявлення про Бога і Всесвіт. Вони засвідчували протиборство різних систем світо­розуміння. У межах «моделі світу», що сформувалась у народній культурі на грунті міфологічних уявлень, світ людини виступає як світ природи. Не лише людина осмислює себе нероздільною з природою, а й світ божий постає для неї як реально існуючий у природі. Природа не протистоїть Богові, Бог не творить при­роду, а упорядковує її.

Християнство подвоювало світ на наявний і бажаніш. Оск­ільки, за догматами християнства, світ створений з нічого, то він може в ніщо й перетворитись. Тим самим природа позбав­ляється самостійної цінності. Людина покликана володіти при­родою. У «Києво-Печерському патерику» - творіння Феодо­сія Печерського - світ земний сприймається передусім як світ зла, що протистоїть трансцендентному світові божому. Сенс життя - розрив зі світом зла (пости, молитви). Логічним вис­новком з такої позиції є погляд на земне життя як таке, що визначається прагненням до смерті. Лише у смерті стає мож­ливим остаточний розрив зі світом земним, «гріховним».

Але підкреслюючи протистояння двох світів, мислителі все ж намагались максимально пом'якшити розірваність світу. Ак­цент переноситься на ідею причетності земного до божествен­ного, як творіння - до творця. Світ земний тим самим зобра­жається не як пристановище «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному першопочатку, а як співпричетний до добра, що з'єднує цей світ з його творцем. Про це йдеться в «Шестидневі» Іоана Болгарського, «Повчанні» Володимира Мономаха.

В «Шестидневі» Іоана Болгарського міститься думка про роль ангельського чину. Увесь світ, кожна людина довірені уп­равлінню і піклуванню певного ангела. З цим же пов'язаний і особливий культ Божої матері в духовному житті Київської Русі. «Володимирська Богоматір» вважається заступницею Землі Руської. «Шестиднев» Іоана Болгарського спирається на Арістотеля. Світ матеріальних речей вважається створеним із чотирьох першоелементів: води, повітря, землі, вогню. Сторони світу виявляються координатами, що визначають орієнтацію людини, яка усвідомлює себе нероздільною з довкіллям. Буди­нок «красним» боком завжди орієнтований на схід. Церква вівтарем теж звернена до сходу. Коли людина помирає, її кла­дуть ногами на захід, щоб обличчям своїм вона зустрічала по­чаток дня - схід Сонця. Отже, простір є не щось абстрактне, а індивідуалізоване і якісно різноманітне. Це реальність, як і інші речі. Він є замкненою системою зі священним центром і мирсь­кою периферією. Космос - ієрархізований і організований. Простір вимірюється людиною. Вихідною одиницею виміру ар­хітектурних споруд, наприклад, вважається сажень, що визна­чається розмахом рук людини, та «косий сажень», що є розмі­ром людини від землі до кінцівок витягнутих пальців.

З релігійно-моральними характеристиками пов'язані й уявлен­ня про географічний простір. Граничними точками руху мисляться «пекло» і «царство небесне». Ці погляди близькі до натуралістич­них. Пекло і рай часто уявляються цілком конкретним географіч­ним пунктом, куди людина може звернутися ще за земного життя. У філософській думці східних слов'ян періоду Київської держави і після її розпаду наявні у зародковому стані дві тісно переплетені між собою тенденції - містична та раціоналістич­на. Так, містична тенденція простежується у «Посланні» Киї­вського митрополита до великого князя Володимира Монома­ха. Цей твір спирався на філософію Платона, якій притаманне було дуалістичне трактування світу й людини. Митрополит Никифор також розглядав людину як істоту, що складається з двох частин: невидимої душі і видимого матеріального тіла. Тіло, за Никифором, є джерело пристрастей людини, які вона може подолати щоденним постом і обмежуванням природного потя­гу. Душу людини, на відміну від тіла, він трактував як безсмер­тну, створену Богом. Складається вона з трьох частин: розум­ної, чуттєвої, воліючої. Кінцевою метою розуму Никифор вважав пізнання Бога і його творінь.

Раціоналістичну тенденцію давньоруської філософської дум­ки знаходимо в «Молінні Даниїла Заточника». Джерелом доб­ра і зла в цьому творі визначається життєвий досвід і розум людини. Автор розглядає добро і зло в їх діалектичному зв'яз­ку з досвідом: «Зла не бачивши, добра не осягнеш, не бившись з псом об один моклок, добра не побачиш, лиха зимні не терп­івши, тепла не відчуєш. Злато бо спокутується вогнем, а люди­на халепами».

Помітне місце в системі філософсько-світоглядних" уявлень Київської Русі посідає гносеологічна проблематика, де про­сліджується культ книжного знання. «Книжність» осмислюєть­ся як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Книга розглядається не тільки та й не стільки як джерело інфор­мації, а їй надається певного магічного значення. Можна було вилікувати людину, поклавши книгу їй на голову, на книзі во­рожили. Читання книги уподібнювалось священнодійству, воно нагадувало у певній мірі молитву.

Сенс життя людини полягає у трьох основних аспектах: пізнанні, шануванні, служінні. Але які можливості має людина у пізнанні Бога? Якими засобами їй користуватись, щоб досяг­ти мети в процесі пізнання? Відповідь на це питання не була однозначною. Існувала агностична позиція, що взагалі заперечувала можливість досягнення остаточної мети пізнання - осягнення Бога й божественного в світі. У межах цієї тенденції знання протиставляється вірі. Але цій, до речі, менш яскраво виявленій у давньоруській культурі тенденції протистоїть інша, що виходить із більш оптимістичного погляду на можливість людського пізнання.

Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних істин. Істина є єдиною, всеохопною, вважаєть­ся давно встановленою і викладеною в «богонатхненних» кни­гах. Проблема в тому, що текст, що містить істину, - таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини, до чого спрямо­вується пізнання, - у витлумаченні тексту з тим, щоб проби­тися крізь товщу таємниць, загадок, символів. Істина не відби­ває реального ходу земних справ, зміст її визначається божественним промислом.

Прагнення осмислити роль суттєвого знаку в пізнанні транс­цендентної істини відбивалося і в спробах осягнути явища ма­теріального світу як чудо чи знамення. Чудо, тобто щось надпри­родне, відбувається тут, на землі, хоча викликане потойбічними силами. Воно засвідчує волю трансцендентного Бога, завдяки знаменню людина може передбачити «волю Божу». У «Повісті временних літ» «знамення» бувають на зле і добре. Способом пізнання «божественного» через знамення виступає «притча». Визначається три джерела знань: досвід (чуттєве знання), розум (знання інтелектуальне), одкровення. Роль відчуттів, вірогідність їх свідчень, котрі здобуваються в досвіді, загалом ніким не запе­речується, але неприпустимо їх абсолютизувати.

У «Молінні Даниїла Заточника» йдеться: розум є цінність, що вища за багатство, воїнську доблесть і владу. До поняття мудрості залучається уявлення про єдине, узагальнене знання, що інтегрує всю інформацію про світ. Але мудрість - це не лише інтеграція знань, їй відводиться досить вагома роль у сфері, що опосередковує співвідношення трансцендентного «божествен­ного» світу із світом «земним», забезпечуючи зв'язок між ними. Характерно, що образ Премудрості - Софії - зближується з образом Богоматері, котра мислиться не лише пасивним, сприймаючим лоном, «дзеркалом слави Божої», але й як активний, творчий першопочаток. Богоматір відносно земного світу вис­тупає будівницею дому, захисницею «граду земного» перед Богом. Дім, церква - це уособлення обжитого, що відгород­жується від Хаосу.

Мудрість - це розум, що впорядковує світ природи і світ людського життя. Знання людської природи не самоціль. Воно необхідне, як запорука, основа доброчинності, моральності лю­дини. Отже, філософія у Київській Русі мислилася нерозривною із книжним знанням, а філософ у давньоруській культурі - це вчений, книжник. Філософія мислиться як знання і повчання на основі знання. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування, але як практична мораль.

Таким чином, для філософії Київської Русі були характерни­ми, по-перше, плюралістичність, по-друге, етизація філософських проблем. Вона являє собою морально-філософсько-теологічний синкретизм. Філософія цього періоду була не тільки теологічною, а й спрямованою на захист князівської влади. Центральне місце в ній посідали проблеми філософії історії та проблеми людсько­го існування, особливо сенсу людського життя.